Стівен Кінг - Воно

— Зможеш, — говорить вона й тягне його вниз.

Голою спиною та ногами вона відчуває тверду, суху, глинисту долівку. Далекій гуркіт води лунає сонно, втішно. Вона простягає до нього руку. На хвильку втручається образ батьківського осудливого, жорсткого обличчя,

(Мені потрібно пересвідчитися, що ти ціла)

а тоді вона обіймає Едді за шию, ніжна шкіра її обличчя притискається до його гладенької щоки, і коли він обережно торкається її маленьких грудей, вона вперше думає: «Це Едді», — та згадує липневий день, — невже це було лише минулого місяця? — коли в Пустовище прийшов тільки Едді, і він приніс цілий стос коміксів «Маленька Пулу», і майже весь день вони разом читали про те, як Маленька Пулу шукала ягоду-цьольницю й потрапляла в усілякі дурнуваті ситуації з відьмою на ім’я Ліщина та іншими диваками. Було весело.

Вона думає про птахів, а найбільше про граклів, ворон та шпаків, які прилітають навесні, і її руки сягають до його ременя, розстібають його, а він знову й знову повторює, що не може цього зробити; вона каже йому, що зможе, вона знає, о, він зможе, і тепер вона відчуває не сором чи страх, а щось дуже схоже на тріумф.

— Куди? — питає він, і та тверда штука нетерпляче впинається їй у внутрішню сторону стегна.

— Сюди, — каже вона.

— Бевві, я ж упаду на тебе! — злякано говорить він, і вона чує, як його подих починає болісно свистіти.

— Гадаю, що так і має бути, — і вона ніжно бере його, спрямовує.

Він штовхає вперед надто швидко, з’являється біль.

— С-с-с-с-с! — вона втягує повітря, прикусивши зубами нижню губу, і знову думає про птахів, про весняних птахів, які обсідають верхівки домів, а тоді раптово зринають у низьке березневе небо.

— Беверлі? — невпевнено питає він. — 3 тобою все гаразд?

— Не квапся, — каже вона. — Тобі буде легше дихати.

Він справді починає рухатися повільніше, і через деякий час його дихання пришвидшується, та вона розуміє — не через те, що з ним щось негаразд.

Біль затихає. Раптом його темп розганяється, а тоді він зупиняється, напружується і видає звук… якийсь звук. Вона почувається могутньою — в ній зринає потужне відчуття перемоги. Саме цього боявся її батько, хіба ні? І правильно! Адже цей акт був джерелом сили — сили, що сягала в саму кров, сили, яка розривала кайдани. Вона не відчуває фізичної насолоди, та її охоплює щось на кшталт ментального екстазу. І його теплота. Він притуляється лицем до її шиї, і вона пригортає його. Він плаче. Вона обіймає його. І відчуває, як частина його, їхня єднальна ланка, починає згасати. Вона не виходить з неї, а просто згасає, зменшується.

Коли його легеньке тіло зісковзує з неї, вона сідає та торкається в темряві його щоки.

— А ти?..

— Що?

— Не знаю точно. Не знаю, що воно за таке.

Він хитає головою — вона відчуває це рукою.

— Здається, це було не зовсім те… ну, не те, про що розказують великі хлопці. Та це… це було щось неймовірне, — він стишує голос, аби ніхто не почув. — Я кохаю тебе, Бевві.

На цьому місці невідомість втрачає хватку. Вона певна, вони ще про щось балакали, — і пошепки, і вголос — та не пам’ятає, про що саме. Байдуже. Невже їй доведеться вмовляти кожного знову й знову? Та це й не має значення. Справді важили дві речі: любов і бажання. Тут, у темряві, було непогано. Були місця й набагато гірші.

До неї йде Майк, потім Річі, і все повторюється. Тепер вона відчуває певну насолоду, слабку теплоту у своєму незрілому лоні, і коли приходить Стен, вона заплющує очі та думає про птахів, про весну й птахів, і вона бачить, як вони зринають у небо, бачить