Стівен Кінг - Воно

Та ще гіршим було те, що Воно відчувало загибель своїх дітей. Третій із цих ненависних, розлючених хлопчиків-чоловіків неухильно йшов слідом народження — він був напівздурілим од відрази, та однаково рухався далі, методично витоптуючи життя з кожного Його яйця.

Ні! — заголосило Воно, розгойдуючись із боку в бік, відчуваючи, як Його життєва сила витікає з сотні ран… Жодна з них не була смертельною, та кожна співала болючу пісню, кожна вповільнювала Його. Одна з Його лап висіла на самому живому м'ясі. Одне з Його очей осліпло. Усередині Воно відчувало жахливий розрив, який спричинила химерна отрута, якою стрельнув Йому в горлянку один із тих ненависних хлопчиків-чоловіків.

Та все одно вони гналися за ним, скорочували дистанцію, і як узагалі таке могло трапитися? Воно вило й нявчало, а коли Воно відчуло їх просто позаду, Воно зробило єдину можливу річ: Воно розвернулося до бою.

11

БЕВЕРЛІ

Перш ніж світло згасло й запанувала цілковита темрява, вона побачила, як Біллова дружина зірвалася вниз, пролетіла ще п’ятнадцять футів і знову зависла. Вона почала крутитися, розмахуючи довгим рудим волоссям. «Його дружина, — подумала Беверлі. — Але я була його першим коханням, і якщо він гадав, що якась інша жінка була в нього першою, це просто тому, що він забув… забув Деррі».

А тоді вона занурилася в темряву, на самоті зі звуком падаючого павутиння та нерухомим Едді. Вона не хотіла його відпускати, не хотіла, щоб він ліг обличчям на брудну підлогу цього злого місця. Тож вона тримала його голову на згині ліктя, який майже повністю занімів, і відгортала волосся з його вогкого лоба. Вона думала про птахів… певне, це щось, що вона успадкувала від Стена. Бідолашний Стен, він не зміг знайти в собі сили повернутися.

«Усі вони… я була їхнім першим коханням».

Вона намагалася пригадати — було втішно думати про це в такій непроникній пітьмі, в якій не можна було зрозуміти, звідки долинають звуки. Ці думки розвіювали самотність. Спершу спогади не хотіли повертатися, у них втручався образ птахів: ворон, шпаків та граклів — весняних птахів, які прилітають, коли вулицею ще біжить тала вода, а останні латки брудного снігу похмуро ховаються в затінку.

Їй подумалося, що вперше цих весняних птахів чуєш, коли небо запнуте хмарами, і вона загадалася, звідки ж вони прилітають. Зненацька вони просто з’являлися по всьому Деррі, виповнюючи повітря хрипкими зойками. Вони обсідали телефонні дроти й дахи вікторіанських будинків на Західному Бродвеї; штовхалися, виборюючи місце на алюмінієвих рогах хитромудрої телевізійної антени на барі «Спа Воллі»; обважували вогке чорне гілля в’язів на Нижній Головній вулиці. Вони всідалися й розмовляли одне з одним тими крикливими, белькотливими голосами старих сільських бабць, які щотижня збиралися на гру в бінго, а тоді, за якимось незбагненним для людини сигналом, усі ті птахи зривалися в повітря, і небо чорніло від їхніх незчисленних зграй… а потім просто вмощувалися в іншому місці.

«Так, птахи, я тоді думала про птахів, бо мені було соромно. Мабуть, я соромилася через батька, і Воно теж могло бути до цього причетним. Хтозна».

Згадка повернулася, — згадка, яка ховалася за птахами — та вона була розмита й примарна. Певне, цей спогад ніколи не розкриється повністю. Вона…

Думка обірвалася, коли вона зрозуміла, що Едді

12

ЛЮБОВ ТА БАЖАННЯ / 10 CЕРПНЯ 1958 РОКУ

підходить першим, бо він наляканий найдужче. Він іде до неї не як друг, не як тимчасовий коханець, а так, як три роки тому йшов до мами по розраду; він не відсахнувся від її плавної наготи, і вона сумнівається, чи він взагалі її відчуває. Він тремтить, і хоча вона обіймає його, темрява така густа, що навіть зблизька вона його не зовсім бачить — якби не жорстка пов’язка, можна було подумати, що він фантом.

— Що ти хочеш? — питає він.

— Ти маєш вставити в мене свою штуку, — каже вона.

Він намагається відсторонитися, та вона втримує його, і він кориться. Вона почула, як хтось — Бен, думає вона — шумно втягує повітря.

— Бевві, я не можу. Я не знаю як…

— Гадаю, це просто. Та спершу тобі потрібно роздягнутися.

Вона думає про те, як складно знімати й одягати сорочку, коли в тебе пов’язка, і поступається:

— Хоча б штани.

— Ні, не зможу!

Та вона гадає, що частина його може й хоче, бо тремтіння вщухло, і вона відчуває, як щось маленьке й тверде притиснулося до правого боку її живота.