Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Серце розбите на скалки скалків

З Юрою ми познайомилися, так би мовити, по сучасному, в дусі часу – завдяки інтернету, а саме соціальній мережі «Facebook». Я тоді на своїй особистій стрічці виклала чергову пісню, яка мені сподобалася. Знаєте, мені взагалі до вподоби пісні, які не надто сучасні, для багатьох вони застаріли, але в тексті є зміст і в словах щось зачіпає за живе. Під моїм постом Юрій залишив схвальний відгук і запропонував зайти на його сторінку, щоб оцінити його музичний смак. Пісні, які він слухав, виявилися спокійними, душевними і все більше про любов. Казав, що може тому і друзів у нього не було, бо не такий як всі.

Юрко був невисоким на зріст, але фізично розвинений, з гарним рельєфом м’язів. Саме такої статури чоловіки-актори подобаються дівчатам у фільмах, на журнальних постерах, в рекламних закликах, але не такі на зріст, яким був він. Ні, Юра не був маленьким,  мав дещо за сто шістдесят сантиметрів. Мене на руках проніс по всій довжині паркової алеї і не запихався. Він любив спорт і міг, не напружуючись, сісти на поперечний шпагат. Саме за цю його здібність, коли він під час мобілізації потрапив до п’ятої батареї 26 артбригади, його у підрозділі прозвали Ван Дамом.

Звичайно, ми не могли бути друзями дитинства – це коли між людьми налагоджуються взаємовідносини на рівні емоцій та відчуттів, коли є спільні переживання та спогади про дитячи забави, витівки, пригоди, «злочинні» вчинки. Ми познайомилися занадто пізно для подібних спільних авантюр. Просто спілкувалися – практично щовечора по півтори-дві години. Розмовляти могли на будь-яку тему. Всередині Юрка містилося занадто багато суму, який у нього на вузлових життєвих перехрестях переходив у відчай. Доля була нелагідною до нього з самого дитинства. Мати Галина залишила його самого ще у малому віці, коли переїхала жити до нового чоловіка в інше село. Ні, спершу, вона забрала його, брата та сестру з собою до вітчима, але, незабаром, він з сестрою повернулися у рідне село до бабусі та дядька, у яких мешкав до трирічного віку.

Як розповідала його тітка Тетяна (дружина рідного дядька Юрка), мати не обтяжувала себе турботою про своїх дітей, намагаючись налагодити особисте життя. Коли Юркові виповнилося три роки, вона забрала його до себе, у новостворену сім’ю, але справжньою родиною для нього залишилися дядько і бабуся. До того ж чоловік, за якого мама вийшла заміж, виявився набагато старшим за неї по рокам і невдовзі помер. Мама почала вживати спиртне і набула залежність від алкоголю. Діти фактично залишилися сиротами, відданими на поталу суспільству, яке зовсім не переймалося їх благополуччям. 

Юркові довелося швидко дорослішати. Односельці почали кликати сироту на «підробітки», аби він мав змогу заробити хоч якусь «копійчину». Юрко усвідомлював, що йому немає на кого спертися, тому підробляв, де тільки міг. Був безвідмовним у допомозі. Сім’я була бідова і Юрко став ніби як за годувальника. Сусіди нерідко звали його на допомогу по господарству, обіцяли заплатити, але не завжди дотримували слова, а він нічого і сказати не міг брехунам. Зізнавався мені: «Гидко ставало всередині за такий обман, але що ж я міг вдіяти».

В дитинстві Юра був аж занадто сором’язливим – ця риса характеру залишилася з ним назавжди, хіба що він намагався приховувати її. Комплексував із-за зросту та худорлявості, тому й спортом почав займатися, щоб через фізичну силу набути внутрішньої впевненості. Але займався так, щоб ніхто не бачив, і не міг покепкувати з цього приводу. Хотів натренувати м’язи аби здаватися мужнішим, подобатися дівчатам. Нерідко запитував більше себе, ніж мене: «Коли, нарешті, я собі дівчину вже знайду? Так хочеться, аби і дітки вже були, і все інше».

Щоб мати робітничу професію, закінчив Коростишівське професійно-технічне училище, де отримав спеціальність водія та механізатора. Відслуживши строкову службу, пішов працювати автослюсарем до ТОВ «Брусиловські ковбаси». Дуже любив техніку, міг годинами вовтузитися з механізмами.

Йому від бабусі в Брусилові хата в спадщину перейшла. Скоріше хатинка, ніж хата, але він постійно «докладав до неї руки», намагаючись зробити затишне житло і, вже до оновленої оселі, запросити майбутню дружину. Рано вранці поспішав на підприємство на роботу, а ввечері брався до ремонтно-будівельних турбот по будинку. Він навіть спланував розташування кімнат в омріяній оселі, одна з яких буде само дитячою. Мріяв, що його майбутня сім’я буде жити в добробуті і забезпеченості, яких так не вистачало йому в дитинстві. Однак, як свідчить приказка: «Якщо бажаєш розсмішити Бога, то розкажи йому про свої плани на майбутнє»…

Окрім ремонту, ще багато часу приділяв своїй сестрі. Любив він її і ставився до неї, як брат, який залишився у сім’ї за годувальника, і взяв відповідальність за молодших на себе. Доля у неї не склалася, тому що занадто довірливою виросла. Юрко все переймався, аби її ніхто не образив. А коли сестра завагітніла і дитинка мертвою народилася – сам і з лікарні її забирав, і похорони для маленького організовував.

Прожив тридцять років, а друга за все життя мав тільки одного, якого звали Валентином. Певний час вони разом в кафе ходили, все думали, що там з дівчатами легше познайомитися. Валентин таки одружився, а Юрасик ніяк не міг знайти свою половинку. Жалівся: «Ну ось, не можу я від нічого підійти і познайомитись. У інших виходить, а я ціпенію, коли до справи доходить». Розповідав, що знайшов якось дівчину, а вона змовчала, що заміжня. Одного разу розмовляв з нею на людях, коли це підійшов її чоловік. То від двозначної ситуації не знав куди й подітися, так соромно було, що не те, що почервонів – всі кольори веселки на обличчі змінив. Дуже не хотів аби дійшло до бійки, бо не любив він силою правоту доказувати. Після того випадку взагалі припинив пошуки нареченої. Для себе визначив, що він невдачливий і не щастить йому у житті, якби наврочив хто. Тож більшість часу він проводив на роботі та займався ремонтом бабусиного будинку. Тільки у вихідні і на свята бував в рідному домі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍