Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Ми дружили з Юрком. Як друг – він був надійним, як людина – чуйним. Одного разу я захворіла і мене поклали до лікарні. То він, повертаючись пізно з роботи, завжди перевідував мене з фруктами та цукерками. Навіть і не знаю, де він в такий пізній час ще працюючі магазини знаходив. Зі мною подовгу сидів у палаті, намагався розважити та відволікти від постійного відчуття болю, розвіяти апатію, яка почала підкрадатися під час тривалого періоду лікування. Саме тоді і зізнався, що друзів у нього й немає. Всі ж довкола, як він казав «круті», а його вважали слабохарактерним. А він просто був добрим, тихим та спокійним юнаком з ранимою душею.

Останні чотири роки до мобілізації працював на ФОПі «Компанець М. А.» оператором машинного відділення, де його пам’ятають, як надзвичайно відповідального, старанного працівника та порядну людину. Він по життю йшов без лукавства та обману, з відкритим серцем до людей, що, нерідко, оберталося для нього розчаруванням та біллю, але він ніколи, ні на кого не тримав зла.

Мама, вкотре, вийшовши заміж, переїхала в інше село. Юра ж продовжував піклуватися за своїх братика і сестричку. У нього на роботі, крім зарплати, видавали продуктові набори, так він відвозив їх саме їм. Хоча мати і далі продовжувала ставитися до нього з байдужістю, але, при потребі, не відмовляв у допомозі й їй.

Коли Юркові повідомили про повістку до Володар-Волинського райвійськкомату, то він більше хвилювався не про те, що може потрапити на війну, а як сестра буде без нього. Робота у нього була хороша, платили гарно, тому мав змогу підтримувати сестру матеріально, ось і переймався, за що вона житиме, чи не нашкодить хто їй в його відсутність. Але до армії він пішов із задоволенням. Казав: “Ось переможемо ворога, повернусь і одружусь. Адже повернуся героєм, мужнім, гарним, в формі – тоді обов’язково котрась з дівчат зверне на мене увагу!”.

Його так зненацька забрали. Я навіть не встигла попрощатися з ним… Всього лише дванадцятого січня 2014 року він невибагливо відмітив свій ювілей – тридцять років випробувань долі та пошуку свого особистого щастя.

Першій вчительці Світлані Андрусенко Юра запам’ятався, як учень, котрий не вживав таких слів, як «не хочу» чи «не буду». Мабуть, тому і став у перші найтяжчі дні російської агресії захисником рідної землі, без жодних нарікань та ухилянь від відповідальності, розуміючи про наявність смертельної небезпеки.
А через деякий час я зайшла за покупками до магазину (є у нас в Брусилові такий собі універсальний магазин-кафе). Там за столиком сидів чоловік вже в роках, який звернувся до юнаків, що зайшла разом зі мною: “Хлопці, у нас в селищі таке горе. Ходіть сюди, пом’янемо Юру”. Я одразу і не повірила у цю чорну звістку, все заспокоювала себе, що не може бути такого, адже лише декілька днів тому йому телефонувала. Розшукала Юркову сестру, перепитала у неї. Вона підтвердила, що Юра дійсно загинув і вже, навіть, встигли поховати. Сестра до останнього не вірила, що в труні то саме він. З лиця зійшла, почорніла, як кажуть люди.

Тітка Тетяна про загибель племінника узнала по телефону від його брата, який з розпачем у голосі також повідомів, що у селі не захотіли ховати Юру. Вірніше голова сільської ради не забажав займатися похованням, зазначивши при цьому: «Раз у нього така недолуга мати, що відмовляється забирати тіло сина, то нехай ховають у Запоріжжі в братерській могилі». Тож ховали його зусиллями найближчих родичів та сусідів, які запам’ятали хлопця з найкращого боку. А мати… Тітка Тетяна хотіла на кошти, які мала виплатити держава за смерть свого захисника, встановити на могилі Юрка пам’ятник, то мати, зараз вона носить прізвище Вергуль, вчинила сварку, що то був її син, тому і гроші її. Однак, Тетяні Михайлівні вдалося справити пам’ятник іншим коштом. 

Знаю, що Юру нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно. На будівлі Брусилівської загальноосвітньої школи №1, в який він навчався з 1991 по 2000 роки, встановлено меморіальну дошку.

Юра просто марив тим, аби в нього були власний дім, дружина, дитина, або, щиро кажучи, він хотів доторкнутися до звичайного людського, родинного щастя, яким був обділений з дитинства, мати когось люблячого поряд, до кого міг би приткнутися серцем і знайти віддушину своєму смутку та повірити, що він теж потрібен комусь в цьому житті.

Альона закінчує розповідь. Очі в неї наповнені журбою, але сухі. Сльози було виплакано ще в той спекотний серпневий день 2014 року. Рана від втрати близької людини дещо зарубцювалася, однак, час від часу продовжує кровоточити, й нагадувати про світлого хлопця Юрія Жабенко. 

Дівчина дивиться у простір над верхівками дерев, туди, де небесна блакить переходить у нескінченість і по її щоці повільно, мов рідкісна перлина, скочується одинока сльоза.  Спомин...