Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

пере­кон­ли­во спростувати твердже­н­ня совє­тської пропага­нди й близьких до неї аме­ри­канських уче­них-совє­то­філів, ко­трі про­тя­гом деся­ти­літь запере­чу­вали сам факт гено­ци­ду, йо­го мас­штаби й від­повід­альність за ньо­го совє­тсько­го ке­рі­вни­цтва. Мо­ж­ли­во, саме тоді, під час ті­єї нелю­дськи мо­торо­шної екс­гу­ма­ційної робо­ти доктор Мейс пере­ступив неви­ди­му, про­те жорстко ви­значе­ну ме­жу, ко­тра від­окремлю­вала йо­го, «білу» лю­ди­ну, від далеких і мало кому ці­кавих «індіан».

Понад десять років він про­жив у Киє­ві, де зна­йшов дружи­ну, друзів і без­ліч фа­хових та громадських обов’язків, ко­трі наполе­гли­во намага­вся ви­кону­вати з аме­ри­канською пе­данти­чністю — в на­шо­му досить-та­ки непе­данти­чному суспільстві. Він редагу­вав англо­мовні версії га­зети «День» та жу­рналу «Політи­чна думка», ви­кла­дав (по-англійськи й по-украї­нськи) в Киє­во-Мо­ги­ля­нській академії, пи­сав наукові стат­ті та блиску­чі га­зет­ні ко­ло­нки. Він на­вчи­вся жи­ти скро­мно, по-місцево­му, на одну, як то ка­жуть, зарпла­ту (хоча й три-чо­ти­ри украї­нські зарпла­ти, які йо­му ща­сти­ло ча­сом отри­му­вати, не до­тя­гу­вали все одно навіть до поло­вини «нормальної» захі­дної); на­вчи­вся носи­ти в морози кро­ля­чу шап­ку-ву­шанку й пи­ти горі­лку straight-up, не роз­водя­чи її ніяки­ми аме­ри­канськи­ми вига­д­ками на кшталт тоні­ка або кока-ко­ли.

Та го­ло­вне — він на­вчи­вся ро­зумі­ти Украї­ну як мало хто з йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та й, зре­штою, самих украї­нців. Він не мав жодних ілю­зій що­до украї­нської влади та створеної нею си­стеми, він був ду­же кри­ти­чний у своїх ста­т­тях, але водночас — ду­же делі­кат­ний у форму­лю­ва­н­нях і обереж­ний у про­гнозах. Він знав, чо­го й скільки довело­ся пере­жи­ти цьо­му суспільству, і ро­зумів, що для зці­ле­н­ня що­най­глиб­ших пси­хі­чних травм та соціальних неврозів по­трі­бен час, те­рпі­н­ня та все ще від­сут­нє в Украї­ні компетент­не лі­ку­ва­н­ня. Сталі­нізм здійснив у краї­ні своєрідний анти­при­родний добір, не­га­ти­вну селек­цію: ви­жи­вали аж ніяк не

найкра­щі, найче­сні­ші, найвідва­ж­ні­ші, найпра­цьови­ті­ші, най­ініціати­вні­ші. Скоріш навпаки: всі ми в Украї­ні, вклю­чно з на­ши­ми «елі­та­ми», — спад­коє­м­ці далеко не найлі­п­шо­го генети­чно­го мате­рі­алу. Не усві­до­ми­вши цьо­го, ми на­вряд чи зці­ли­мося.

…Якось на­при­кі­нці 1992 року ми мча­ли з Джи­мом пізньої ночі поро­ж­ньою автострадою з Чи­каго до Урбани-Шампейн, де він у той час пра­цю­вав в Іл­лі­нойському уні­верси­теті. Довко­ла ви­сочі­ла дво­метрова, покри­та сні­гом ку­ку­ру­дза — не­при­брана, втім, із де­що інших, аніж у нас, при­чин. Базі­кали про все, пере­ходя­чи з англо-украї­нсько­го суржи­ка на украї­нсько-англійський і навпаки. І раптом я довід­ався, що серед Джи­мових пред­ків не бу­ло жодних украї­нців, жодних слов’ян. Зате — зате! — бу­ла прабабу­ся-індіанка!..

«Dancing with wolves!» — сказав я, маю­чи на увазі йо­го ди­вні украї­но­знавчі нахи­ли.

Ми засмія­ли­ся. Ми ще не пі­до­зрювали тоді, що йо­го забавне, здавало­ся б, хобі стане змістом яскраво­го і по-своє­му ви­значно­го жи­т­тя.

лю­тий 2002

2.

Напи­савши два роки то­му для «Сто­ли­чных новостей» невели­кий нарис до 50-лі­т­тя ви­значно­го аме­ри­кансько­го істори­ка й блиску­чо­го украї­нсько­го пу­блі­ци­ста Джеймса Мейса, я, зроз­уміло, й га­д­ки не мав, що не­вдовзі мені знов доведеться пи­сати про ньо­го — але вже в зовсім іншо­му жа­нрі, сти­лі і, на жаль, контекс­ті.

Джим раптово помер 3_го травня [2004 року] від серцево­го нападу, і я довід­ався про це то­го само­го дня з Інтернету — як і, напевно, більшість йо­го роз­ки­даних по всьо­му сві­ту друзів. Я саме дочи­тував остан­ній ро­ман Андру­хови­ча, в якому один з го­ло­вних ге­роїв, ав­стрійський по­братим Джеймса Мейса фо­то­граф Карл-Йозеф Цумбрун­нен ви­ру­шає в остан­ню під­не­бесну мандрі­вку над своєю другою бать­кі­вщи­ною, над своїм улюбленим містом, ко­тре, як стверджує Андру­хович, він лю­бив «си­льні­ше і чесні­ше від більшо­сті йо­го ме­шканців».

Я б те саме сказав про Джеймса Мейса та Украї­ну. Він нале­жав до тих ди­ваків, не­чи­слен­них, на жаль, і недооцінених, ко­трі, при­бу­вши одно­го разу зі сво­го благополу­чно­го Заходу на ці зди­ча­вілі, збільшо­ви­че­ні євразійські те­рени, ви­рі­шу­вали тут зали­ши­тись — як прави­ло, назавжди. Міль­йони аборигенів, що правдами і неправдами проби­ваю­ться з цих те­ренів на благосло­вен­ний Захід, мо­жуть ли­ше покрути­ти з цьо­го приводу пальцем біля скроні.

Ні, він не мав особли­вих ілю­зій ані що­до якості місцево­го лю­дсько­го мате­рі­алу, ані що­до ха­ракте­ру місцевих «еліт», ані, зре­штою, що­до най­ближ­чих пер­спектив цьо­го Богом забу­то­го і європейця­ми упослі­джено­го краю. Як профе­сійний історик, він досконало знав генеало­гію місцево­го «гомо совє­ті­ку­са», знав усі ті мі­чу­рі­нські ще­пле­н­ня й обріза­н­ня, які деся­ти­лі­т­тя­ми здійсню­вала на своє­му населен­ні більшо­ви­цька влада, аби ви­пле­кати вре­шті «те, що має­мо».

Несподі­вана незале­ж­ність не спри­чи­ни­ла чу­да, і вже в середи­ні 90-х історик Джеймс Мейс міг би впевнено під­пи­сати­ся під сло­вами фо­то­графа К.Й. Цумбрун­нена: «Ця краї­на мала чу­дові шанси зміни­ти­ся і від стану перманент­ної по­творності й олі­гофрені­чної без­порадності май­же блискави­чно пере­стрибну­ти до стану принаймні нормальності. Вияви­ло­ся, про­те, що кі­лькість тих, які всереди­ні неї самої не хочуть цьо­го, взага­лі не хочуть її існува­н­ня як та­ко­го, сут­тє­во пере­ви­щує всі допусти­мі ме­жі». Про­те саме в середи­ні 90-х аме­ри­канець Джеймс

Мейс, одружи­вши­ся з украї­нкою, ви­рі­шив зали­ши­тись тут — як вияви­лось, назавжди.

Зроби­вши цей крок, він отри­мав як­що й не формальне, то, без­умовно, моральне право бу­ти макси­мально кри­ти­чним і водночас спів­чу­тли­вим до ці­єї краї­ни — і в своїх англо­мовних конфе­ренційних доповід­ях, і в наукових ста­т­тях у жу­рналах «Су­ча­сність» та «Політи­чна думка», і в ле­к­ці­ях для сту­дентів та аспі­рантів Киє­во-Мо­ги­ля­нської академії, і в ре­гу­ля­рних пу­блі­ци­сти­чних ко­ло­нках га­зети «День» (на жаль, пере­ва­ж­но ли­ше в її англо­мовній версії). Він став одним із нас — не ли­ше в суто мета­фори­чному, а й у найбу­квальні­шо­му значен­ні то­го сло­ва: пра­цю­ю­чи задля банально­го ви­жи­ва­н­ня від­разу на кі­лькох робо­тах, телі­паю­чись пере­повненим тро­лейбу­сом до сво­го жи­тло­блоку на Троє­щи­ні, знімаю­чи подеколи стреси звичним східноє­вропейським способом і нази­ваю­чи се­бе жа­рто­ма Іваном Бу­ла­венком (шасе — по-англійському «бу­ла­ва»). Зре­штою, не маю­чи ані краплі украї­нської крові, він опану­вав украї­нську мову кра­ще від бага­тьох своїх російськомовних братів по ро­зуму.

«Шлях чу­жи­нця, — пи­сав із поді­бно­го приводу йо­го попередник (чи послі­довник?) Карл-Йозеф Цумбрун­нен, — сповнений не­без­пек і ви­пробувань, але немає ні­чо­го со­ло­д­шо­го понад від­чу­т­тя вжива­н­ня в Чу­же. Одно­го разу до те­бе доходить, що ти без пере­більше­н­ня міг би тут жи­ти. І немає ні­чо­го немо­ж­ли­во­го, як­що завтра ти вже захочеш бу­ти і жи­ти ті­льки тут».

Джим не бе­ріг се­бе — що зага­лом мало­ха­ракте­рно для аме­ри­канців. Хоч, певно, знав, що йо­го шанси ви­жи­ти з по­га­ним здоров’ям на цій землі значно менші, аніж на тій, заоке­анській, омрія­ній міль­йонами на­ших спів­ві­тчи­зни­ків.

Ми­ну­лої осені у Пари­жі по закі­нчен­ні наукової конфе­ренції про украї­нський го­ло­до­мор ми ви­йшли з ним удосві­та з го­телю під Лю­ксембу­рзьким садом, щоб пройти до сусі­дньо­го метро і по­їхати в ае­ропорт. Ми йшли неквап­но, але Джим незабаром почав зади­ха­ти­ся і ми зупи­ни­ли­ся пере­почи­ти. Я взяв йо­го невели­ку доро­ж­ню сумку, ми пі­шли далі, знов зупи­ни­лись, і раптом