Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Моя мати, що втрати­ла в 33-му всю роди­ну на Ха­ркі­вщи­ні — бать­ка й сі­мох братів та сестер, — зали­шала­ся до сме­рті правові­рною комуністкою, пере­конаною, що Сталін ні­чо­го про го­лод не знав, а всі «пере­ги­ни» бу­ли всьо­го ли­ше ре­зульта­том місцевої самодія­льності. Вона щи­ро оплакувала смерть ти­рана і, як прига­дую, свари­ла бать­ка, ко­ли той намага­вся роз­повісти нам з братом, як воно все бу­ло на­справді.

Бать­ко походив з Воли­ні, тож йо­му по­ща­сти­ло більше: більшо­ви­ки при­йшли ту­ди допі­ру в 39-му. Вони бу­ли в йо­го роз­повід­ях досить ми­ро­лю­бни­ми. Стоя­ли, як він прига­дує, на по­двір’ї, ди­ви­лись на їхню ха­ту під ци­нкованою бля­хою й вигу­ку­вали: «Смо­три, какой дом! Как бо­льни­ца! Под сере­бром!».

Бать­кові по­ща­сти­ло по­двійно, бо ж со­лдати, які ота­бори­ли­ся в до­мі йо­го бать­ків, бу­ли звичайні красноармєйци, а не орли з енкаведе. Тож втрати­ли мої роди­чі з їхнім при­ходом порі­вня­но не­бага­то — кі­лькох ку­рей, кабанця та необа­чно під­палену самокруткою копи­цю сі­на. Красноармєйци квапи­ли­ся на захід — проводи­ти спільний військовий парад у Бресті з німе­цько-фа­ши­стськи­ми по­брати­мами. Найсер­йозні­ша моя втрата по бать­ковій лі­нії — кі­лька деся­тків кни­жок, що їх дід заховав у просмо­ле­ній скри­ні й закопав десь у полі, та так ні­ко­ли пізні­ше й не від­на­йшов. Для мене це що­найвлу­чні­ша мета­фора на­шої інтелектуа­льної історії — на­стільки глибокої й по­та­є­мної, що май­же неви­ди­мої.

Щойно у двад­цять із чи­мось років я довід­ався, що ми жи­вемо з бать­ками в бу­ди­нку, який нале­жав якійсь «польській пані», яку совє­ти у своє­му фі­рмово­му сти­лі «роз­ку­рку­ли­ли». Бу­ди­нок був без вигод, тож не мав особли­вої вартості для партійної чи ґе­беш-ної номенкла­тури, імпортованої у вели­че­зній кі­лькості зі Сходу. Совє­ти роз­діли­ли йо­го на три невели­ких поме­шка­н­ня, одне з яких ді­стало­ся моїй мате­рі — мо­ло­дій ви­пу­ск­ни­ці юри­ди­чно­го фа­ку­льтету, чле­ну партії, пер­спекти­вному кадру з політи­чно благонадійної Ха­ркі­вщи­ни в ідео­ло­гі­чно непевній Западен­щи­ні.

Я не при­че­т­ний до грабу­нку чу­жо­го майна і ймовірної де­порта­ції йо­го власни­ці. Я ні­чо­го не знав про це, а ко­ли б і знав, то однаково ні­чо­го не вдіяв би. Але чо­му мене ні­ко­ли не ці­кави­ла ця історія, чо­му я ні­чо­го не знав і не хо­тів про це знати, хоча з ури­вків бать­кі­вських роз­мов міг про щось здо­га­дати­ся і щось

запідозри­ти? Я жив у місті, яке масово втрати­ло своїх власни­ків і в якому на ко­ж­ному кро­ці ви­дніли слі­ди цих втрат — напів-зруйновані польські пам’ят­ни­ки й зане­дбані цвинтарі, вули­ці й парки, що їх львів’яни вперто ймену­вали стари­ми на­звами, замість нових, совє­тських, ла­ти­нські лі­те­ри на бу­ди­нках, що про­ступали крізь сві­жу фа­рбу, немов палі­мпсести. Я міг ви­разно ро­зі­брати напис на своє­му бу­ди­нку — Willa Wanda. Чи це бу­ло ім’я власни­ці? Чи просто її забага­нка? Хто бу­ли лю­ди, які тут жи­ли, і що з ни­ми трапи­ло­ся?

Ми ду­же мало, як­що взага­лі що-не­будь, мо­же­мо зроби­ти для всіх цих лю­дей — ви­гнаних, де­портованих, по­збавле­них власності та корі­н­ня. Хі­ба що — вияви­ти за­ці­кавле­ність, спів­чу­т­тя, со­лі­дарність, поділи­ти­ся досві­дом, із надією, що десь-ко­лись, у ві­ртуа­льному просторі він ви­творить спільну пам’ять. Або й просто — промовча­ти, як ми це зроби­ли з дружи­ною не­що­давно в Іта­лії, ко­ли спів­ві­тчи­зник, за­чу­вши в автобусі на­шу мову, запи­тав, чи не знає­мо ми, де тут мо­ж­на зна­йти яку-не­будь пра­цю. З йо­го боку це бу­ло ці­лком нормальне запи­та­н­ня — га­старбайте­ри за­звичай діля­ться одне з одним та­кою й поді­бною інформа­ці­єю. Ненормальни­ми, власне ка­жу­чи, бу­ли ми, украї­нці, що приїхали сю­ди просто від­почи­вати. І ми так і не нава­жи­ли­ся сказати йо­му, що ми — всьо­го лиш тури­сти. Бу­ло щось справді соро­мі­т­не в цій ро­лі, у цьо­му статусі — перед лю­ди­ною, яка роз­па­ч­ли­во шу­кає хоча б якоїсь пра­ці, жи­тла, а мо­ж­ли­во, й шматка хлі­ба.

До Та­бору Свя­тих бу­ло ще досить далеко, але ми вже від­чу­вали йо­го на­ближе­н­ня.

2015

4. IN MEMORIAM

Dances with Wolves: про Джеймса Мейса

1.

«Та­нці з вовками» — так нази­вався популя­рний аме­ри­канський фільм, що трі­у­мфа­льно про­йшов кі­льканад­цять років то­му всі­ма кі­но­театрами сві­ту. Всупереч поши­реним, зокрема й го­лі­вудським, стерео­ти­пам, але в ці­лкови­тій згоді з модною тоді (до 11 вересня 2001 року) політи­чною корект­ністю, «хоро­ший білий» у зга­даному фільмі рі­шу­че ставав на бік індіян у їхньо­му від­чайду­шному (і без­надійному) опорі «по­га­ним білим», ко­трі во­гнем і ме­чем утверджу­вали на ще одному конти­ненті всі пере­ваги сво­го прекрасно­го ново­го сві­ту.

Аме­ри­канці жа­рто­ма ка­жуть про та­ких «more native than the natives» — «місцеві­ші за місцевих», «корін­ні­ші за корін­них». Канадський профе­сор Ми­рослав Шкандрій, ко­трий ре­гу­ля­рно привозив до Украї­ни своїх сту­дентів-сла­вістів на лі­т­ню мовну практи­ку, роз­повід­ав, що у ко­ж­ній групі завжди знаходи­ло­ся кі­лька інди­ві­дів, ко­трі не хо­ті­ли поверта­ти­ся. За кі­лька ти­ж­нів ці інди­віди приму­дря­ли­ся на­стільки щі­льно врости, аси­мілю­вати­ся в місцеве середови­ще, що назад їх не ваби­ли вже ані пере­ваги роз­виненої демократії, ані споку­си ще роз­винені­шо­го масово­го спожива­н­ня. Профе­сорові, як прави­ло, ко­штувало чи­малих зусиль пере­конати юних «від­ще­пенців», що згідно з контрактом вони всі зобовя­зані в повному складі поверну­ти­ся додо­му, до рі­дної альма-матер. А вже там, побала­кавши з мамами-та­та­ми й інши­ми роди­ча­ми, ко­жен міг собі поверну­ти­ся назад, до раптово вподобаної краї­ни, до нових своїх абориген­них прия­телів та прия­тельок.

Джеймс Мейс, однак, зробив свій ви­бір уже в ці­лком зріло­му ві­ці, маю­чи за спиною докторат Мі­чи­га­нсько­го уні­верси­тету в авторитет­но­го профе­сора Ро­мана Шпорлю­ка, пова­ж­ну моно­графію «Комунізм і ди­ле­ми на­ціонально­го ви­зволе­н­ня: на­ціонал-комунізм у Совє­тській Украї­ні, 1918-1933» (Ке­мбридж, Мас­са­чу­сетс, 1983), досвід ви­кла­да­н­ня, одруже­н­ня (не зовсім, здає­ться, вдалий), а та­кож іще один, вельми специ­фі­чний досвід, ко­трий, мо­ж­ли­во, і ві­ді­грав згодом ви­рі­шальну роль у йо­го екс­травага­нт­ному украї­но­фільському ви­борі.

Про­тя­гом кі­лькох років Джеймс Мейс пра­цю­вав у спеці­альній комісії, яку створив аме­ри­канський кон­грес для роз­слі­дува­н­ня об­ставин штучно­го го­ло­ду в Украї­ні, орга­нізовано­го більшо­ви­ками в 1932-1933 роках. Робо­та перед­ба­ча­ла не ли­ше ви­вче­н­ня архі­вних мате­рі­алів, тоб­то найрі­зноманіт­ні­ших (втім, вельми обме­же­них на той час) істори­чних дже­рел, а й го­ло­вне — опи­тува­н­ня жи­вих іще у Пів­ні­чній Аме­ри­ці свід­ків ті­єї трагедії. Мо­ж­на собі уяви­ти весь жах, який ви­пало пере­жи­ти замо­ло­ду цим лю­дям і який ми­моволі довело­ся спів­пере­жи­ти з ни­ми вже згодом, ретро­спекти­вно, аме­ри­канському дослі­дни­кові, ко­трий мав перед тим ли­ше суто теорети­чне уявле­н­ня про специ­фі­ку совє­тсько­го комунізму та московської політи­ки що­до Украї­ни.

Навіть як­що це збіг, він по-своє­му си­м­волі­чний: двоє украї­нських дослі­дни­ків, ко­трі в роз­палі пере­стройки взя­ли­ся за поді­бну справу в Украї­ні (втім, без будь-яко­го сприя­н­ня з боку місцево­го верховно­го «кон­гресу»), не­вдовзі поме­рли один за одним від роз­ри­ву серця.

Со­т­ні свід­чень, що їх зі­брав Джеймс Мейс та йо­го спів­робі­т­ни­ки, склали кі­лькато­мову Білу Кни­гу про наймас­штабні­ший сталі­нський зло­чин в