Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

— заради гро­шей, кар’єри, осві­ти чи просто з ці­кавості та по­тя­гу до пригод. Про­те більшість зали­ши­лась — на кра­ще чи гі­рше — у краї­ні, яку між­народні довід­ни­ки оптимісти­чно окреслю­ють як «middle-income country» та «unconsolidated democracy», тракту­чи, воче­видь, і «middle», і «unconsolidated» без­ме­ж­но ши­роко.

Більшість лю­дей ім­мі­грує ли­ше тоді, ко­ли жи­т­тя стає геть нестерп­ним, а шанси йо­го зміни­ти в старому місці зводя­ться до ну­ля. Паді­н­ня совде­пії не зроби­ло жи­т­тя украї­нців замо­ж­ні­шим, про­те зроби­ло йо­го вільні­шим і від­кри­ті­шим до чо­го зав­годно. Вони мо­жуть те­пер говори­ти, що думають, і думати, що вва­жа­ють за по­трі­бне. їх не вига­ня­ють з уні­верси­тетів за сам­ви­дав, не ув’язню­ють за політи­чні заяви, не карають за невід­повід­ні зв’язки і неправи­льні кни­ги. Державі нема до них діла — і сла­ва Богу. В ко­ж­нім разі, це значно кра­ще, ніж недремна увага до них з боку всіх, а особли­во деяких державних орга­нів.

Про­те песи­місти ка­жуть — і по-своє­му теж мають ра­цію, — що свободу на хліб не нама­жеш, незале­ж­ністю си­тий не бу­деш. Туга за му­дрим во­ждем, який про всіх думає, і державою, яка всі­ма опі­ку­є­ться, мате­рі­алі­зувала­ся на постсовє­тських просторах у від­новле­них султа­натах — спершу азійських, по­тім кавказьких і зре­штою європейських. Біло­руси зна­йшли собі бать­ка, росі­я­ни — Кри­хі­тку Цахе­са. Украї­нці чо­мусь не схо­ті­ли ні бать­ка, ні Цахе­са. На Май­дані це їм ко­штувало со­т­ні жит­тів, на російському фронті — кі­лькох ти­сяч. Понад міль­йонові украї­нців довело­ся ви­їхати з Дон­басу — мо­ж­ли­во, назавше. До­ти я ба­чив воєн­них бі­же­нців ли­ше в кі­нохроні­ці. Й аж ніяк не споді­вався поба­чи­ти їх у власній краї­ні.

Мій ко­ле­га Воло­дя Ра­фе­є­нко — чу­довий поет і делі­кат­на лю­ди­на — поки­нув Донецьк улі­тку 2014-го. Йо­му як і бага­тьом йо­го друзям, довело­ся роби­ти не­простий ви­бір між Киє­вом і Москвою, між краї­ною, у якій народи­вся і ви­ріс і яку не­без­під­ставно вва­жав своєю, і краї­ною, яка теж бу­ла ні­би «своєю», але по-іншо­му: він ви­давав у ній свої кни­ги, отри­му­вав гонорари і нагороди, мав, зре­штою, близьких друзів. Йо­го історія досить ти­пова для бага­тьох осві­че­них, інтелі­гент­них лю­дей із Дон­басу та Кри­му, політи­чна ло­я­льність яких до однієї краї­ни і ку­льтурна прив’язаність до іншої зі­ткну­ли­ся раптом у не­прими­рен­ній супере­чності.

«Я ду­же емоційна лю­ди­на, — зі­знає­ться Воло­дя. — Був певен час після мо­го пере­їзду до Киє­ва, ко­ли я не міг від­повісти на най­прості­ше запи­та­н­ня — просто почи­нав пла­кати. Я ці­лком усві­до­млю­вав не­адекват­ність своєї реакції, про­те ні­чо­го не міг вдія­ти. Я почу­вався як у ди­ти­нстві, ко­ли бать­ко вивів мене на по­двір’я і сказав: “Іди, бався з ді­тьми”… Соціалі­зуйся, ка­жуть мені сьо­годні, але як це роби­ти те­пер — у моє­му ві­ці?.. Я забрав із собою роди­ну, про­те й далі думаю про бать­ків, яких зали­шив у Доне­цьку, про двох немі­чних бабусь, які просто не здат­ні ру­ха­тись…»

Ко­ли він опи­сує дім, де про­жив май­же без­виїзно все жи­т­тя, я ро­зумію, що справж­ня втрата — це втрата чо­гось значно більшо­го, аніж просто місце, предмет, звич­ка, мрія чи спосіб жи­т­тя. Це втрата істо­т­ної ча­стки се­бе, своєї то­жсамості, закорі­неності — enracinement, як окресли­ла би це Сі­мона Вейль. Втрата в та­кому контекс­ті — це бо­лі­сне знекорі­не­н­ня і ще бо­лі­сні­ше намага­н­ня закорі­ни­ти­ся знову.

Я втратив принаймні два та­ких місця, які міг би на­звати ча­сти­ною сво­го «я», своєю власністю й навіть то­жсамістю. Одне з них — це бу­ди­нок ді­дуся і бабу­сі в селі ко­ло Лу­цька, де я що­року проводив фа­нтасти­чно чу­дові шкільні кані­ку­ли. Друге — невели­ка квартира у Львові, у якій я про­жив дві декади з бать­ками і яку після їхньо­го пере­їзду в більше поме­шка­н­ня зміг пере­твори­ти у та­кий собі центр ку­льтури чи, кра­ще сказати, контрку­льтури — місце тусовок усі­єї то­гоча­сної несоц­реалі­сти­чної мо­ло­ді. Оби­два місця по-своє­му дорогі для мене — як ча­сти­на, як специ­фі­чний пері­од мо­го жи­т­тя, — про­те я ні­ко­ли не спри­ймав їхню втрату як знекорі­не­н­ня, як жит­тє­ву травму. Мо­же, то­му що від­чу­вав неми­ну­чість цих втрат — мі­рою то­го, як ми­нав час і як жи­т­тя від­кри­вало нові свої об­ши­ри, не менш ці­каві й привабли­ві. Ми­на­н­ня ча­су — річ не­приє­мна, про­те при­родна, і, мо­же, то­му не спри­ймає­ться так драмати­чно, як «проми­на­н­ня» простору? Та й не був весь той про­стір по-справж­ньо­му «втра­че­ним» — бо ж я міг будь-ко­ли поверну­ти­ся до ньо­го й поба­чи­ти, що нема там від чо­го впадати в роз­пач: це всьо­го лиш поро­ж­ня му­шля, ля­ле­ч­ка без метели­ка.

Ку­ди ва­ж­че прийня­ти втрату, що трапи­ла­ся про­ти твоєї волі, без­поворо­т­но й про­ти­при­родно — як це стало­ся з дво­ма шматками украї­нської те­ри­торії, від­гри­зени­ми позаторік Росі­єю. Я ні­ко­ли не почу­вав якоїсь особли­вої прив’язаності до Дон­басу, хоча бу­вав там, мав друзів і навіть го­товий був поверта­ти­ся — втім рад­ше з обов’язку, ніж з по­тре­би. Втрата Кри­му бо­лю­чі­ша — і то не ли­ше через йо­го фа­нтасти­чно га­рні морські й гі­рські ла­нд­ша­фти. Крим — після «Хайта­рми», після Бах­чи­сараю, після знайо­мства і спілку­ва­н­ня з кри­м­ця­ми — спри­ймає­ться як одно­значно земля цьо­го невели­ч­ко­го народу, за який Украї­на взя­ла на се­бе від­повід­альність і тої від­повід­альності не справди­ла.

Усі мої друзі з Дон­басу пере­брали­ся в Украї­ну, ря­тую­чись від не­проха­них ви­зволи­телів. Але кри­м­цям нема ку­ди уті­кати, Крим — їхня єдина й оста­н­ня те­ри­торія, і поки­ну­ти йо­го — означає по­годи­ти­ся на нову де­порта­цію, капі­тулю­вати перед зага­рбни­ками, ви­знати боро­ть­бу попередни­ків за поверне­н­ня із Си­бі­ру й Середньої Азії марною.

Я від­чу­ваю, що зрадив їх. Ми, украї­нці, зради­ли той малий без­та­лан­ний народ, що покла­дався на нас, на ло­я­льність до Украї­ни, на арха­ї­чні і, мо­ж­ли­во, наївні уявле­н­ня про со­лі­дарність, право, сві­товий лад. Я знаю, що украї­нці мають поді­бні претензії до так звано­го «Заходу», до роз­жи­рі­ло­го й нарци­си­чно­го «та­бору свя­тих» — досто­ту як Мілан Ку­ндера, що оплакував три­д­цять років то­му зраджену сою­зни­ками Центрально-Східну Європу, її втра­че­ну свободу і гідність, її європейськість.

Але я знаю та­кож, що світ спів­чу­ває не тим, хто ремствує й оплакує, а тим, хто ви­ходить на пло­щу — Сенатську, Бо­ло­т­ну чи Європейську, вдя­гає помаранче­ву стріч­ку, бе­ре дерев’яний щит, зупи­няє собою, щи­том, стріч­кою снайперські ку­лі.

3.

Досить пізно, десь аж у двад­цять із чи­мось років, я усві­до­мив раптом, що ми жи­вемо в чу­жо­му бу­ди­нку, ві­ді­браному в закон­них власни­ків, — кори­стає­мо фа­кти­чно з чу­жо­го горя, зи­ску­є­мо з чу­жих втрат. До­ти я знав лиш про власні втрати, тоб­то родин­ні. Більшо­ви­ки від­би­рали не ті­льки власність, свободу, жи­т­тя. Вони від­би­рали ще й пам’ять. Вони забороня­ли же­ртвам, що ви­жи­ли, зга­дувати своїх поме­рлих. Замість оплакувати роз­стріля­них, закатованих, заморених го­ло­дом, же­ртви му­си­ли дя­ку­вати катам, просла­вля­ти їх