Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

Я почав із дивної назви книжки: «Прокляті, паморочні та погибельні». Що це означає? Чого така назва?

— Перше слово — то священницька маячня, — Еліс несхвально насупилася. — Так вони називають людей, які чим-небудь відрізняються. Як-от твоя мама, яка не ходить до церкви та не проказує правильних молитов. Усіх, не таких, як вони. Ліворуких, наприклад, — тут вона з натяком мені усміхнулася.

— Друге слово вже корисніше, — продовжила Еліс. — Тіло, у яке нещодавно вселився дух, погано тримає рівновагу. Постійно перехиляється. Бач, духові треба час, щоб влаштуватися в новому тілі. Це як розношувати нову пару чобіт. І норов відразу гіршає. Хто був тихий-спокійний, аж раптом ударить без попередження. То це друга ознака. А з третім словом все просто. Відьма мала колись живе і здорове тіло — і до погибелі хоче ще одне — своє або чуже. А коли дістане, будь-яким коштом прагне собі залишити. Ні за що не віддасть. На все піде. Усе, що завгодно. Отому одержимі такі погибельно небезпечні.

— А якби вона сюди прийшла, то в кого би вселилася? — запитав я. — Якби була нечистю, чиє тіло хотіла би захопити? Моє? Напала би на мене отак?

— Якби змогла, — кивнула Еліс. — Але з такими, як ти, то нелегка справа. І моє би тіло хотіла, але я їй не дозволю. Ні, вона би обрала найслабшого. Із ким простіше.

— Немовля?

— Ні, то їй без користі. Це ж скільки років, поки воно виросте. Матінка Малкін ніколи не любила чекати, а після ями старого Ґреґорі і поготів. Якби вона прийшла тобі мститися, захопила би собі сильне, здорове тіло.

— Значить, Еллі? Вона вибере Еллі!

— Ти що, зовсім нічого не розумієш? — недовірливо похитала головою Еліс. — Еллі сильна. Це було би складно. Ні, значно легше вселитися в чоловіка. Особливо такого, чиє серце вічно верховодить над головою. Такого, хто впадає у норов без зайвої думки.

— Джек?

— Точно Джек. От подумай, що б ти робив, якби на тебе напав великий і сильний Джек. Але в книжці правильно пише: з новоодержимими легше впоратися. Вони погибельні, але й паморочні.

Я дістав записника та занотував усе, що здалося мені важливим. Еліс розказувала повільніше за Відьмака, але за якийсь час розговорилася, і в мене миттю занило зап’ястя. Коли дійшло до важливого — як давати собі з одержимими раду, — книжка постійно нагадувала, що перша душа досі всередині. І якщо нашкодити тілу, нашкодиш і тій невинній душі. Виходить, що вбити тіло, щоб позбутися духа, не можна — це те саме, що замордувати власника тіла.

Ця частина книжки мене розчарувала: виходило, майже нічого не можна вдіяти. Автор-священик вважав, що найкраще вигнати духа через екзорцизм зі свічками та святою водою, але він визнавав, що не всі священики таке вміють, а ще менше справді на цьому знаються. Я мав підозру, що вміли якраз ті священики, хто був сьомим сином сьомого сина, і саме це відігравало в їхньому екзорцизмі головну роль.

На цьому Еліс сказала, що втомилася, та пішла спати. Мене також хилило на сон. Я вже й забув, як вимотує робота на фермі, — усе тіло боліло з голови до ніг. Я рушив у свою кімнату і з полегшенням впав на ліжко, готовий заснути тієї ж миті. Аж тут у дворі заскавучали собаки.

Я подумав: щось їх, мабуть, потривожило. Відчинив вікно та виглянув на пагорб Повішених, глибоко вдихаючи нічне повітря, щоб прояснити думки. Собаки потрохи затихали, а потім і зовсім заспокоїлися.

Я вже збирався зачинити вікно, коли місяць вийшов з-за хмари. «Місяць показує все правдивим», — говорила якось Еліс, точно так само, як за моєю великою тінню Кістлява Ліззі вгадала, що чимось я вирізняюся. То була навіть не повня, а серпик старого місяця, але й він показав мені щось таке, що без нього я би не зауважив. Місяць виблискував на ледь помітній сріблястій доріжці, що спускалася в долину з пагорба Повішених. Той сріблястий слід проходив під огорожею, перетнув усе північне пасовисько, тоді — східний сінокіс і завертав десь за сарай. І я згадав Матінку Малкін. Я бачив подібний сріблястий слід тієї ночі, коли скинув її в річку. І ось іще один, такий самий, і веде він прямо до мене.

Серце загупало мені в грудях. Я навшпиньки спустився вниз та шугонув через задні двері, обережно їх за собою зачинивши. Місяць зайшов за хмару, і слід за сараєм годі було розгледіти, але й за іншими знаками можна було помітити: щось заповзло з пагорба до нашого двору. Трава лежала прим’ята, ніби нею проповз велетенський слимак.

Я чекав, поки знову покажеться місяць — частина двору за сараєм була викладена кам’яними плитами, там не було трави. І щойно вітер відігнав хмару, я все нарешті побачив і добряче злякався. Сріблястий слід виблискував під місяцем чіткою доріжкою — кругом сараю, в обхід хліва, широкою аркою він ішов аж до дальнього краю подвір’я. А там повертав до будинку й закінчувався рівно під вікном Еліс, де старі дерев’яні дверцята закривали сходи до льоху.

Кілька поколінь тому тут жив фермер і варив ель для сусідів, а також кількох трактирів. Через це місцеві називали нашу ферму «Броварня», хоча ми її звали просто «дім». Сходи з вулиці зробили, щоб не носити бочки в льох і з льоху через увесь дім.

Сходи досі закривали дверцятами, дві половинки скріплював між собою великий іржавий навісний замок, але дерев’яні стулки не прилягали одна до одної, і між ними лишалася шпарина. Дрібна, десь на мій великий палець завширшки, але саме туди заходив сріблястий слід, і я зрозумів: воно залізло всередину. Матінка Малкін повернулася, стала нечистю, і тіло її розім’якло й розповзлося, здатне пролізти в найменшу шпарину.

Вона вже залізла в льох.

Ми там нічого не тримали й туди не ходили, але я добре його пам’ятав. У льосі була земляна підлога, вщент заставлена порожніми бочками. Стіни будинку були грубі та порожнисті, а отже, щойно Матінка Малкін пробереться всередину якоїсь стіни, легко добереться в домі, куди захоче.

Я глянув угору, на вікно Еліс. У вікні миготіла свічка. Схоже, вона ще не спить. Я повернувся в дім і вже за мить стояв у неї під дверима. Тепер треба було постукати, але