Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

так, щоб почула тільки вона й не прокинулися інші. Щойно я підняв кулак, зсередини почувся якийсь звук. То був голос Еліс. Вона з кимось говорила.

Мене це насторожило, але я все-одно постукав. Почекав якусь мить, але Еліс не відчинила, і я приклав вухо до дверей. Із ким це вона говорить в кімнаті? Еллі з Джеком уже лягли. Знову ж таки, чутно було тільки голос Еліс — більше нічий. Але щось у ньому було не так. Інтонації нагадували мені когось іншого, десь я вже таке чув. І коли нарешті згадав, відсахнувся від дверей як обпечений.

Її голос підіймався і опадав, як речитатив у Кістлявої Ліззі, коли вона читала над ямою заклинання.

Я й сам не зрозумів, як уже схопив круглу дверну ручку, провернув та широко відчинив двері.

Еліс читала закляття перед дзеркалом. Вона сиділа на краєчку крісла перед столиком і вдивлялася в дзеркало крізь полум’я свічки. Я глибоко вдихнув та підкрався ближче.

Весна у графстві холодна, кімната вихолола під ніч, але з лоба Еліс стікали краплини поту. Ось аж дві злилися в одну над її лівим оком та стекли на її щоку, наче велика сльоза.

Еліс не кліпала і не відводила від дзеркала погляду широко розплющених очей. Я покликав її на ім’я, але вона не зреагувала.

Тоді я зайшов їй за спину і також зазирнув у дзеркало, але, на мій жах, над відображенням підсвічника в люстрі стояло не її лице.

Замість Еліс там відбивалося старе, худе й зморшкувате обличчя, обрамлене обабіч щік розпатланим сивим волоссям, наче фіранками. Це було обличчя істоти, яка довго просиділа в сирій землі.

Очі-жаринки зустрілися зі мною поглядом. Рот склався у кривий посміх, але в червоних очах палала ненависть.

Я її упізнав. То було обличчя Матінки Малкін.

Що відбувається? Невже вона вселилася в Еліс? Чи то Еліс якось спілкується з Матінкою Малкін через це дзеркало?

Я навіть не думав — я просто схопив свічник і вдарив ним об люстро. Важка підставка влетіла в блискучу гладь, а дзеркало голосно тріснуло і вкрилося дрібними розколинами. Тут же із дрібним дзенькотом посипалися на підлогу друзки. Еліс закричала, голосно й пронизливо.

Це був найгірший виск, який тільки можна собі уявити. У ньому звучав такий біль, що мені згадалося, як верещать перед смертю свині, коли їх ріжуть. Але мені не було її шкода, хоч як би вона кричала, як би дивилася дикими, нажаханими очима і як би тягла себе за волосся.

Дім ураз наповнився галасом. Заплакало немовля, тоді закричав із лайкою грубий чоловічий голос, далі сходами загупали важкі черевики.

Розлючений Джек увірвався до кімнати, глянув на розбите дзеркало і тут же підскочив до мене із занесеним кулаком. Вирішив, мабуть, що я один винуватий, бо Еліс досі кричала. А в мене в руках лишався підсвічник, і пальці кровили від дрібних порізів, де мене зачепили дзеркальні скалки.

Еллі забігла в кімнату саме цієї миті. У правій руці вона тримала дитину — мале розривалося від крику, — а лівою схопила Джека та тягнула назад, поки він не розтиснув кулак і не опустив руку.

— Ні, Джеку, — благала вона. — Так нічого не вирішиш.

— Повірити не можу! — вовком накинувся на мене Джек. — Ти хоч знаєш, скільки цьому дзеркалу років? Що тепер скаже тато? Як йому це болітиме?

Звісно, що Джек розсердився. Мало того що я всіх побудив, ще й зіпсував столик, який татові лишився від його мами. Татові від його батьків лишилося тільки дві речі — кресало, що він мені подарував, і ось цей столик із дзеркалом.

Джек підступив до мене впритул. Свічка не згасла, навіть коли я розбив свічником дзеркало, але від крику його тьмяно замиготіла.

— Нащо ти це зробив? Та що в тебе вселилося? — волав він.

Що я міг йому сказати? Просто стенув плечима й опустив голову.

— Що ти тут взагалі забув? — не відставав Джек.

Я мовчав. Будь-яке слово від мене зараз тільки дужче його розсердить.

— Геть у свою кімнату і ні ногою звідти, — наказав він. — Бо вас обох викину з дому.

Я глянув на Еліс — вона так і сиділа у кріслі, обхопивши голову руками. Уже не кричала, але дрижала всім тілом.

Я повернувся до Джека, але йому було не до мене — він дивився на Еллі з тривогою. Еллі раптом затнулася, похитнулася й завалилася спиною на стіну. Джек миттю забув про дзеркало і заходився коло дружини.

— Не знаю, що на мене найшло, — збентежилася Еллі. — Раптом запаморочилося. О Джеку! Джеку! Я ж мало не впустила дитину!

— Але ж не впустила, із дитиною все гаразд. Заспокойся. Ось, нумо я потримаю…

Джек узяв дитину на руки і тут же заспокоївся.

— Прибери тут все поки, — сказав він мені. — А зранку ще поговоримо.

Еллі підійшла до Еліс, поклала руку їй на плече.

— Еліс, ходи-но зі мною на кухню, а Том тут поприбирає, — покликала вона. — Я нам усім заварю чаю.

За кілька хвилин вони повиходили, покинувши мене прибирати. Ще хвилин за десять я також спустився за віником. Еллі, Джек та Еліс утрьох сиділи за кухонним столом, перед кожним парувало горня трав’яного чаю. Дитина спала в Еллі на руках. Усі мовчали, ніхто не покликав мене за стіл і навіть не глянув у мій бік.

Я повернувся нагору, поприбирав скалки, наскільки вдалося, і пішов до своєї кімнати. Там сів на ліжко та втупився у вікно. Мені було страшно й самотньо. Матінка Малкін справді вселилася в тіло Еліс? Зрештою, це її обличчя дивилося на мене із дзеркала. І якщо так, то і дитині, і всім нам загрожує небезпека.

Поки що вона зачаїлася, але Еліс дрібніша й слабша за Джека, отже, Матінці Малкін доведеться хитрувати. Вона, мабуть, зачекає, поки всі поснуть. І найперше прийде по мене. Або по дитину. Кров немовляти додасть їй сили.

А може, я вчасно розбив те люстро? І закляття розірвалося раніше, ніж Матінка Малкін встигла в неї вселитися? Або Еліс говорила з відьмою через дзеркало. Хоча в такому разі також нічого хорошого, бо це означає, що в мене два вороги, а не один.

Щось треба було робити. Але що? Від усіх цих думок мені голова йшла обертом. Аж раптом у двері постукали. Я подумав, це Еліс, і