Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

не відчинив, але з-за дверей мене тихо покликали на ім’я. То була Еллі, і я відкрив двері.

— Впустиш мене? — запитала вона. — Хочу з тобою поговорити, але боюся збудити дитину — щойно приспала.

Я кивнув, і Еллі зайшла та обережно причинила за собою двері.

— Ти як, усе гаразд? — запитала вона стривожено.

Я почувався нещасним, але кивнув, хоч і не міг звести на неї очей.

— Розкажеш мені? — запитала вона. — Ти ж розумний хлопець, Томе. Мабуть, у тебе була поважна причина на такий вчинок. Тобі стане легше, якщо з кимось поділишся.

Але я не міг їй сказати правду. У Еллі мала дитина, як їй сказати, що десь між стінами бродить відьма, ласа до дитячої крові? Але заради дитини я мусив її попередити. Щоб вона зрозуміла, як усе серйозно. Щоб звідси втекла.

— Є така причина, Еллі. Але я не знаю, з чого почати.

Еллі усміхнулася.

— А ти почни від самого початку…

— Щось прийшло за мною вслід до самого дому, — сказав я, дивлячись Еллі прямо у вічі. — Лиха істота, що прагне моєї смерті. Тому я розбив те дзеркало. Еліс якраз говорила з нею крізь люстро…

Еллі розлючено зблиснула очима.

— Ти це Джекові розкажи — побачиш, чи важкий у нього кулак! Ти привів нам таке додому і не подумав про немовля? Як ти міг, Томе? Як ти міг?

— Я ж не знав, — заперечив я. — Щойно дізнався. І відразу кажу тобі, щоб ти забирала дитину і їхала звідси. Зараз же, поки не запізно.

— Що? Прямо зараз? Посеред ночі?

Я кивнув. Еллі заперечно похитала головою.

— Джек не поїде. Не втікатиме серед ночі з власного дому, хай що б тут було. Ні, я почекаю. Залишуся тут і буду молитися. Мене мати навчила. Вона казала, якщо молишся від щирого серця, ніщо лихе тебе не зачепить. І я в це вірю. Та й раптом ти помилився, Томе? — додала вона. — Ти ще молодий, тільки-но вчишся, може, усе не так зле, як тобі здається. І мама твоя от-от повернеться. Якщо не сьогодні, то завтра ввечері. Вона знатиме, що робити. А поки тримайся подалі від тієї дівчини. Вона якась дивна.

Я відкрив було рота, хотів її таки переконати, але Еллі раптом змінилася на виду, затнулася і схопилася рукою за стіну, щоб не впасти.

— О маєш. Глянь, що ти накоїв. Паморочиться від такого гармидеру.

Вона присіла на моє ліжко і на хвилину опустила голову на руки. Я дивився на неї нещасними очима і не знав, чим допомогти.

Уже за мить вона звелася на ноги.

— Щойно твоя мама повернеться, треба буде негайно з нею поговорити. Але не забудь: до того часу тримайся подалі від Еліс. Ти мені обіцяєш?

Я пообіцяв, Еллі сумно мені всміхнулася наостанок і повернулася до себе в кімнату.

І тільки коли за нею зачинилися двері, мене як блискавкою вдарило…

Еллі вже двічі спіткнулася на рівному місці, бо в неї запаморочилося в голові. Раз — то ще випадковість. Звичайна втома. Але двічі! Їй паморочилося, а це ж найперша прикмета одержимого тіла!

Я не міг всидіти й нервово ходив кімнатою від стіни до стіни. Та ні, не може бути. Тільки не Еллі! Не може бути, щоб Еллі. Це вона, мабуть, втомилася. Зрештою, дитина майже не дає їй спати. Але Еллі здорова й сильна. Вона й сама виросла на фермі, вона витривала. А ще Еллі казала, що буде молитися. Але, може, це так навмисне — відвести від себе підозру?

Але ж Еліс попереджала, що Еллі для відьми — не така легка ціль? І що, напевно, це буде Джек. Але Джекові не паморочиться. Хоча, норов у нього добряче зіпсувався — вибухає, кидається з кулаками! Якби Еллі його не стримала, він би вже мені в’язи скрутив.

Звісно, усе це так, якщо Еліс не служить Матінці Малкін, бо інакше вона навмисне наговорила дурниць, аби збити мене зі сліду. Навіть Відьмаковій книжці в її переказі не можна вірити! Може, Еліс увесь цей час мені бреше! Я не вмів читати латиною і не міг її перевірити.

Отже, усі тепер під підозрою. Щомиті відьма може напасти, а я не знаю навіть, кого мені остерігатися!

Якщо пощастить, рано-вранці повернеться мама. Вона знатиме, що робити. Але до світанку далеко, тож не можна склепити повіки — хтось мусить уночі пильнувати на одержимого. Якщо це Джек або Еллі, я нічого не вдію. Ходу в їхню кімнату мені не було — залишалося пильнувати Еліс.

Я вийшов у коридор і сів на сходи неподалік своєї кімнати. Збоку від мене були двері в спальню Еллі та Джека, а внизу і навпроти, біля підніжжя сходів, — двері кімнати Еліс. Якщо вона вийде з кімнати, принаймні я встигну всіх попередити.

Я вирішив так: якщо до ранку мама не повернеться, на світанку я звідси піду. Крім неї, прохати про допомогу можна було хіба що Відьмака…

У мене видалася довга ніч. Спочатку я підскакував від кожного шереху — то сходи скрипнуть, то дошка в підлозі якоїсь кімнати. Але потроху я заспокоївся. Дім був старий, і я звик до цих скрипів і шурхотінь — звичних супровідників нічного спокою й прохолоди. Але під ранок мене знову почала гризти тривога.

Мені вчувалося тихе шкряботіння всередині стін — ніби нігтями хтось раз по раз шкребе по каменю, але щоразу — в іншому місці. То біля вищих сходинок, з лівого боку. То нижче — поруч з кімнатою Еліс. Так тихо, що й не розбереш — правда чи причувається? Але на мене віяло холодом, справжнім холодом потойбіччя, і вже з цього я знав, що наближається небезпека.

Загавкотіли пси, а далі й худоба на фермі стривожилася й заревіла. Волохаті свині так верещали, ніби до них уже взявся різник. Ще й дитина прокинулася від цього репету й собі завела плачі.

Холод уже пробирав до кістки, і я затремтів. Зрозумів, що далі я вже не висиджу. Щось треба було робити.

Тоді, на березі річки, мої руки самі замахнулися костуром. Цього разу мене самі понесли ноги. Я нічого не встиг подумати — просто кинувся геть. Серце молотило в грудях від переляку, і я помчав униз сходами, додаючи свій тупіт до всього гармидеру. Геть, геть — подалі звідси, подалі від