Артем Чапай - Авантюра XL

class="p1">а навколо тебе не коники, а риби.

мені здавалося, що я живу тут завжди,

мені здавалося, що я тут народився,

здавалося, що це мій дім.

мені тут було затишно й добре.

мені так подобалося пітніти й пітніти,

терти своє тіло й відчувати,

як вода з нього виступає скрізь —

не краплями, ні — вона вкриває мене суцільним шаром,

я тварина-амфібія,

навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку,

мені здалося, що цього мало,

я відкинув її вбік і заходився роззуватися,

щоб залишитися твариною, якою я є —

зняв штани й залишився зовсім голий,

з мене текло,

і я отримував від цього насолоду,

я пройшов іще далі в джунглі,

я ходив голий

і хотів знову

з’єднатися із Землею-матір’ю,

я став на коліна,

почав терти свій мокрий торс і струшувати

свою солону вологу на землю,

мої коліна поколювало сухе листя,

яке лежало на ґрунті,

а я скроплював його своїм потом,

але знав, що й цього мало,

і взяв у долоню член,

і так стояв на землі на колінах,

навколо стрибали коники,

не зачіпаючи мене,

а я моливсь одвічній Матері,

і вона відповідала,

вливаючи хвилі насолоди до мого тіла,

до мого мозку,

до мого члена,

хвилі накочували на мене,

одна сильніша за одну,

аж поки я не підвів обличчя

і побачив клаптик неба крізь густе широке листя,

з якого крапала вода —

28

коли я повернувся з джунглів, Сімон дрихнув.

уже знаючи його делікатність,

я вирішив тихенько почитати поряд,

а коли він прокинувся, то повідомив мені,

що передумав іти пішки

і що час нам ловити машини.

— ну гаразд, якщо вони тут проїжджатимуть.

насправді раз на годину щось таки проїжджало,

а в таких місцях, де транспорту мало,

люди одне до одного дуже чуйні:

нам зупинялися завжди з першого разу

і везли по кілька кілометрів до наступного

села посеред джунглів.

один іспаномовний підліток

нагодував нас досхочу апельсинами

з власного садка.

солодющі ж вони були!

— та в мене все одно падають і гниють на землі,

нікому їх їсти.

ух. здається, я з піввідра тоді втоптав.

ми покупались у якійсь річечці, під мостом,

попрали свій одяг,

пройшли до наступного села,

а потім нас підібрав мікроавтобус

із американськими туристами,

які саме верталися з екскурсії джунглями

до себе в готель на острові.

Старий Хайвей вони називали

«белізькі гірки», Belizean roller coaster.

а мені звично: дорога за якістю була як в Україні.

ми знову дісталися великої траси:

туристи скинули нас у місці, де Старий Хайвей

знову з’єднується з Новим.

виходити в цивілізацію настільки не хотілося,

що я з півгодини сидів на мосту,

дивлячись у повільну глибоку річку,

яка текла у джунглі —

ліани та кущі ростуть уже в воді,

і туди, в цей простір поза часом,

плисти б повільно, просто за течією…

під містечком Сенд-Гілл

ми сіли повечеряти в придорожній їдальні.

що характерно, весь цей час ми не знали,

що давно не маємо грошей —

як потім виявилося, ми брали в банку кредит,

хай на кількадесят доларів щотижня,

а Сімонова мама його зі США покривала,

стежачи за рахунком сина через інтернет.

ми поїли у ґватемальської жіночки,

яка емігрувала під час громадянської війни.

смачні тортильї з сиром, і потім

дешеві, як пісок, апельсини.

я купив кілька цигарок поштучно

й відганяв ними комарів.

знов огорнуло почуття спокою.

цю країну я теж починав любити,

хоча зовсім по-іншому, ніж Мексику.

сидів на лавочці під навісом у темряві,

біля зовсім порожньої дороги,

затягувався димом і ловив кайф.

* * *

до господині кафе, якщо можна так назвати

цей заклад із бляхи та фанери,

приїхав на велосипеді з міста сімнадцятилітній син

допомогти їй зачинитися.

ми чомусь йому здалися розумними

(люди часто справляють хибне враження).

розговорились,

і хлопець запропонував переночувати в них на подвір’ї.

ми пішли до них, за кілька кілометрів звідтіля,

і мама все не могла нахвалитися своїм сином,

який і працює в офісі вже від п’ятнадцяти років,

і ще й дуже добрий до інших людей.

коли прийшли, я зрозумів, чому мама

надає такого значення доброті.

вона має п’ятеро власних дітей,

та ще й усиновила фактично, хоч і не юридично,

трьох інших, які залишилися без батьків.

на подвір’ї юрмилися дітлахи різного віку.

нам запропонували кави з тортильями,

ми тихо розмовляли біля печі,

розташованої під навісом на подвір’ї,

я гладив кота, який прийшов до мене на коліна,

навколо ходили кури, гуси, індики та собаки,

а діти сиділи навпроти нас, пороззявлявши роти,

слухали про інші країни:

ми були першими іноземцями,

яких вони побачили.

господиня розповіла, що в неї була ще одна донька,

старша за сімнадцятилітнього хлопця,

який нас запросив.

дівчина познайомилась у місті Белізі з чоловіком,

жила разом із ним кілька років

і народила дитину,

але чоловік виявився жорстоким і ревнивим,

бив її, часто без приводу.

вона вирішила піти від чоловіка,

а той не міг стерпіти цього

і вбив дівчину.

— ось це її дитина. я взяла онучку до себе.

син дуже любить племінницю, доглядає,

як за власною маленькою сестричкою.

— а той чоловік?

— він потім сам пішов до поліції здаватися.

його посадили.

я його не хочу засуджувати. Бог йому суддя.

кілька дітей повели мене до «свого» ставка,

яким вони дуже пишалися. стояла глибока ніч,

і ми швидко залізли у воду, поки нас не з’їли комарі.

я плавав серед дітей, і кожен показував,

що він уміє робити: хто пропливе під водою найдалі,

хто найповільніше й найтихіше зануриться:

«якщо тобі, наприклад, треба ховатися».

хто найкраще зробить сальто у воді…

коли ми прокинулись о шостій ранку,

сімнадцятилітній юнак уже допомагав мамі

поратися зі сніданком для молодших дітей.

ми взялися принести трохи дров.

о пів на сьому, після кави,

розпрощались із родиною.

мати благословила нас,

і ми вийшли з дому втрьох:

юнак на роботу, ми на трасу.

незабаром нас підібрав дядько на джипі.

як завжди:

— агов, підвезти вас?

він їхав до міста Беліза,

але порадив нам не заїжджати всередину,

бо, мовляв, це єдине місце на цілу країну,

де перебувати доволі небезпечно.

— я краще скину вас по той бік міста.

на прощання дядько дав свою візитку:

— якщо у вас якісь проблеми в країні —

зв’яжіться зі мною.

ми подивилися на напис:

«міністр внутрішніх справ».

ги, я собі уявив, щоб у нас

підібрав на дорозі двох бродяг

сам головмент. або у Штатах.

нам знову стало гаряче,

і ми знову пішли купатися — цього разу

до яхт-клубу за містом. чомусь мені весь Беліз

згадується як постійні купання.

у принципі, сторожа сказала нам, що в порту

купатися не можна:

відразу аж занадто глибоко,

та й канатів і гвинтів купа під ногами.

але так щоб наполягати чи забороняти — то ні:

до нас тут м’яко ставилися.

не Куба, не Тотопотономой.

за Бельмопаном (це столиця Белізу,

але ви, як і я, цього не знали)

розташоване містечко Роаринґ Крік:

уже сама назва мені здавалася похмурою

й викликала невиразну тривогу[70].

ночіло, проте я наполіг зайти до інтернет-клубу,

а коли ми вийшли й пішли далі,

по обидва боки вулиці тут і там

стояли групки креолів, і багато хто

ворожо дивився на нас.

про щось тихо розмовляли.

я відчував просто-таки хвилі ворожості,

хоча не міг собі їх пояснити

й нічого не казав Сімонові: боявся

висловити свої відчуття вголос, щоб

не накликати на нашу голову біду.

забобонність.

я намагався якомога швидше вийти звідти.

ми залишили