Артем Чапай - Авантюра XL

class="p1">сама прикордонна смуга справляла гнітюче враження:

по обидва боки розташована зона вільної торгівлі,

чи як її там: бруд, казино й заводи,

де трудове законодавство чинне тільки умовно.

на белізькому боці нас зустрів веселий високий

вусатий дядько, рідний корупціонер.

з Сімона за в’їзд узяли п’ять баксів офіційно,

а з мене за візу — п’ятдесят. неофіційно.

Сімон злостився, і, що прикро, — злостився на мене.

начебто це якийсь особистий вибір —

що я народився в одній країні, а він в інший.

нє, людям Першого світу варто пізнати на собі,

що таке отримувати візи до кожної країни.

і що таке працювати за копійки.

може, тоді по-іншому до міграції та мігрантів ставитимуться.

он навіть «соціаліст» Сімон розумів це лише в теорії,

а не емоційно.

белізький прикордонник поклав гроші за мою візу

до свого особистого гаманця.

— але майте на увазі, — він був адекватний і бачив,

який ми маємо вигляд, —

працювати в Белізі ви не маєте права.

бо якщо ми впіймаємо вас — депортуємо, хо-хо-хо!

ви зараз поїдете, побачите, скільки на дорогах сміття.

ми, белізці, любимо смітити. це наша

національна традиція, хо-хо-хо!

між іншим, щодо сміття — це виявилося неправдою.

ми сіли в прикордонний автобус і за долар доїхали

до найближчого містечка: Коросаль.

і потрапили у вікторіанську епоху.

якісь колоніально-класицистичні будинки,

бруківка на дорогах,

і якось так тихо й затишно,

багато дерев, і все здається,

що зараз на четвірці коней

проїде Наташа Ростова у бричці із задертим задом.

спокій, і вмиротвореність, і повільність.

ми пішли в затоку поплавати,

стрибали з молу, намагалися дістати до дна,

а до нас усе приходили й приходили

люди. просто познайомитися, поговорити.

підлітки на старих велосипедах,

старші люди, які побачили нас зі своїх будинків:

таке враження, що ми тут були неабиякою розвагою.

і всі якісь лагідні та на диво дружні.

я думаю, це специфіка країни, усе населення якої

становить двісті п’ятдесят тисяч.

але незважаючи на те, що в цілій країні

мешкає стільки людей, як у самому лише Івано-Франківську,

вони ну просто надзвичайно різноманітні.

країна аж до 1981 року була колонією Британії,

у них і тепер на монетах Єлизавета ІІ —

і, відповідно, приїздили сюди люди

з усієї колишньої Імперії.

офіційно ж бо державна мова англійська,

але розмовляють також і креольською

(яка має стосунок до англійської приблизно такий,

як мова деяких пасажів цієї книжки — до української),

а також іспанською, хінді, арабською та китайською.

суміш рас і національностей

на такій невеличкій території.

ідеш дорогою — тут тобі й китайські крамниці,

де вивіски написано ієрогліфами;

тут тобі й старі худі індуси,

тут і місцеві латино-метиси,

тут і негри, ще з Африки, які розповідають

історії про чари та вуду,

і нечисленні білі, і численні мудрі старці

з довгими чорними дредами на головах,

сидять на верандах,

перечікуючи спекотну годину,

дивляться на тебе спокійним поглядом,

а якщо ти з ними вітаєшся, відповідають:

— нехай благословить вас Джа!

растафарі.

справжні. релігійні. а не наші субкультурні

планокури заради планокурства.

лагідний Джа ширяє над країною.

(зі щоденника)

У Белізі майже всі креоли — з дредами. Навіть якщо їм по сімдесят років. Зовсім інша культура, ніж у Мексиці. Переважно англомовна.

На стінах крамниць — повні тексти псалмів зі Старого Заповіту, а вітаються «Хай Джа буде з вами». Джа — не хто інший, як Jehovah, Єгова (я раніше цього не знав).

Тож хай благословить вас усіх Джа!

ми щиро намагалися пройти через Беліз пішки.

подумали: країна така невеличка,

що автостопом її можна проїхати за день.

тому треба йти, щоб розтягнути задоволення

бодай на тиждень.

тут було так тепло, і час тік повільно,

і якось мирно…

от тільки пішки йти в нас не виходило.

у цій країні люди зупиняються самі:

— ей, хлопці! давайте ми вас підвеземо!

а відмовлятися від добра не можна:

це погіршує карму.

бо, може, наступного разу людина

не запропонує допомогу тому,

кому вона буде потрібна і хто не може просити.

подумає: не просить, то й не треба.

добро треба приймати

зі щирою вдячністю, —

так думав я собі, мандруючи Белізом.

літня китайська пара

висадила нас зі свого пікапа

в місті Орендж Вок — у народі Шуґар-Сіті,

тобто Цукрове місто. день ішов повільно,

та все ж похилився до вечора.

і ми пішли гуляти, дорогою шукаючи,

де б переночувати. спустилися до річки,

а там сиділи двоє підлітків, начитували реп,

але якийсь такий сумний.

ми познайомилися,

Сімон заграв для них на гітарі,

я підтамтамував на бонго,

а хлопець співав:

on the day of my deat’

please don’t fret

I’ll come back…[68]

він подарував мені папірець

із текстом своєї пісні.

креольською мовою.

і я довго беріг його. скільки міг.

а чорна річка повільно текла повз нас.

хлопці жили в дерев’яному сарайчику

(вікторіанська доба — це також і Діккенс).

ми розклалися на траві за сарайчиком,

а коли прокинулись о шостій ранку,

хлопці вже були зайняті:

просто там, де спали,

вони місили тісто

та пекли хліб на продаж.

ми все ж іще раз хотіли спробувати

здійснити свій план — іти Белізом пішки.

від Орендж Вок є два шляхи: один новий,

а другий давніший, колишня траса,

яка тепер перетворилася

на щось таке собі — через села йде.

ги, при цьому до розвилки нас усе ж підвезли!

та сама історія:

— агов! а ви куди? а може, вас підкинути?

нехай благословить їх Джа.

Old Northern Highway[69]

виявився напівґрунтовою дорогою.

ми поступово занурювались у джунглі.

якщо спершу вони чергувались із якимись полями,

прочищеними неподалік од міста людьми,

то далі — саме те, про що я раніше мріяв:

густі зарості дерев, крики папуг і ще якихось

не менш страшних істот.

і все це переплетено ліанами.

кілометрів через п’ятнадцять Сімон утомився

та й ліг просто на дорозі на свій рюкзак відпочити,

а я скористався нагодою та й пішов углиб джунглів.

уже через три метри всередині стало темно,

і, зайшовши з яскравого сонця, я майже нічого не бачив —

хіба що озираючись назад, на пляму світла,

яке пробивалося крізь рослинність з боку дороги.

я пішов далі вглиб.

поступово очі звикли до півтемряви.

переступаючи та підлазячи під ліани,

можна було доволі легко просуватися вперед.

незабаром я вже помічав стежечки —

треба просто дивитися не прямо на них, а начебто вперед

або трохи вбік — і тоді ти бачиш

нібито темнішу смугу,

яка, звиваючись між дерев, іде вглиб лісу.

звичайно, все одно

переступаєш і підлазиш під ліани.

стежки прокладено тваринами і для тварин.

ти йдеш, а навколо

плигають

величезні коники-стрибунці — такі здоровенні,

як долоня, —

і коли вони гупають об штани чи футболку,

ти дійсно відчуваєш удар

і їхню вагу.

коники пролітають за стрибок

близько трьох метрів,

якимось чином вишукуючи траєкторію,

на якій вони нічого не зачеплять.

а потім хапаються за вогку ліану,

проте не втримуються вгорі

та сповзають, уп’явшись у неї лапками,

але звисаючи головою донизу.

чим далі йдеш, тим їх більше.

і вже довкола тебе зорепад цих комах,

а повітря таке вологе,

що ти пітнієш і не помічаєш свого поту,

ти наче дихаєш цією парою,

футболка і штани прилипли до тіла,

тобі подобається обтирати воду з себе,

і ти не стаєш сухішим,

бо ж ти наче пливеш під водою,