Артем Чапай - Авантюра XL

днів на тиждень і мало не двадцять чотири години на добу — вимушено разом. це ж по-любому впливає.

— ага. а бриль насправді тобі більше личить. ти в ньому на Гекльберрі Фінна схожий.

— та давай його просто по черзі носити.

наступного ранку ми прийшли до Мігри.

нам видали нові квитки.

і оскільки нас випроваджують із країни,

поліція мусить довезти нас до аеропорту.

послуга коштує двадцять один долар з кожного.

Сімон:

— ану, зачекайте хвилину.

виходить надвір і розмовляє з таксистом.

— він каже, що довезе нас обох за п’ятнадцять.

— ні. закон є закон.

ага. це були наші останні гроші.

чесне слово. в аеропорту хотілося їсти —

а вистачило тільки на те, щоб чаю попити.

може, тому вони й питали, скільки точно в нас є?

ми вже підозрювали, що вони ті закони,

які стосуються нас,

по ходу з калькулятором вигадують.

а як ми перевіримо, правду вони нам кажуть чи ні?

вимагати адвоката?

за нами закріпили нових офіцерів,

щоб ті на незмінній «Ладі» завезли нас в аеропорт.

дорогою Сімон одного з них

довів до бєлого калєнія своїми коментарями.

мент був злющий чувак, схожий на Сталіна.

він провів нас до прикордонників

і дав наші паспорти.

ага. не нам. прикордонникам.

ми думали, хоч після проходження лінії

нам повернуть документи.

хуй.

ми ж небезпечні, шо крандець.

— ми перед літаком прийдемо. чекайте в зоні дьюті-фрі.

оце сидимо ми, п’ємо на останні два долари чай…

— а ти знаєш, Сімоне, що я тобі як іноземець скажу?

просто суб’єктивний погляд збоку.

оце Штати й Куба такі запеклі вороги.

ідеологічні суперники й усе таке.

а вони між собою куди більше схожі,

ніж із тією ж Мексикою, наприклад.

по-різному, але й на Кубі, і в Штатах

фактична перевага державного над особистим,

оцей м’який контроль,

постійний нагляд,

поліцейська держава

і Тот-топот-тономой, тваю мать!

(з пізнішого щоденника)

Не знаю, як у кого, а в мене всі погані сни — хоч і різні, проте завжди на ті самі теми. Раніше таких було дві: знову в академії СБУ, знову з Танею. Схоже, додалася третя: знову на Кубі під наглядом міграційної поліції. Бр-р-р-р…

Усі три — насильницьке обмеження свободи.

оголосили посадку.

а наших нєжних і ласкових звєрів усе нема.

усі пасажири давно зайшли.

а ми стоїмо без паспортів.

службовець авіаліній видзвонює їх по аеропорту.

рейс затримується через нас двох.

нарешті з’являється дядя Сталін,

проводить нас до салону,

перевіряє, чи міцно ми прив’язані пасами безпеки,

тицяє в руки паспорти й виходить.

за ним грюкнули двері, і літак пішов на зліт.

26

У Канкуні я на відморозі

пішов брати таку саму міграційну картку,

що й абсолютно всі решта пасажирів.

і вкотре відчув, як мене роблять неповноцінним.

люди першого світу не розуміють,

що таке візи.

— зачекайте, а вам не така картка потрібна.

я вдаю, наче не розумію.

— ви з України, тож вам потрібна віза до Мексики.

— я знаю. ось віза в паспорті.

— так, але вам потрібна інша форма міграційної картки. зараз я покличу старшого інспектора.

приходить. веселий такий вусатий дядько.

— ага. віза є, але вам мали дати таку червоненьку картку разом із нею. де вона?

— нема. не знаю такого.

треба сказати, що червоненьку міграційну картку

я здав на вильоті з Мексики на Кубу разом з авіаквитком,

написавши там, наче я в’їхав до Мексики два тижні перед тим.

штампів у паспорті ніхто не ставив,

як і на в’їзді, тож моя одноразова віза

залишилася целочкою. так, наче я оце зараз уперше

в’їжджаю до країни.

— я не можу вас без картки пропустити.

— ну і що мені тепер робити?

— ну, повертайтеся туди, звідки прибули.

— так я з Куби прилетів.

— ну то вертайтеся на Кубу.

(ох ти ж тваю мать, не приведи боже!)

я, лагідно:

— ну як я туди вернуся? це ж не моя батьківщина…

Сімон:

— та ми тільки на один день, ми сьогодні ж їдемо до Белізу.

інспектор:

— е-ех, молодьож-ж-ж-ж! ну добре, я вас пропущу.

жартівливо-докірливо хитає пальцем:

— але щоб це був останній раз!

— звичайно-звичайно…

проводить мене до паспортиста:

— пропустіть цього.

і мені ставлять штамп.

я офіційно вперше потрапляю до Мексики.

інспектор лукаво посміхається.

оце країна!

і жодних хабарів, до речі.

знову кохана Мексика!

— а так видно було, що ти нервував, — Сімон.

— шо, серйозно? (як завжди, я наївно думав, що не виказую почуттів.)

— ага. білий як крейда, і руки трусяться.

поки ми пройшли митницю, вже надходила ніч.

і ми розклали намета просто на виході,

безпосередньо під скульптурним знаком

«аеропуерто Канкун».

і шо?

прекрасно виспалися!

якби це були Штати чи Куба,

то вже за півгодини прийшов би

злий Тотопотономой,

перевіряв би документи,

а може, й до бобіка посадив би.

viva México cabrones!

аеропорт розташований за 20 км на південь від Канкуна,

і наступного ранку ми, не заїжджаючи до міста,

поїхали далі на південь — на Беліз.

— а якщо мене туди не пустять?

те, що пустять Сімона, було зрозуміло.

громадянин Першого світу з великої літери.

а як щодо громадянина третього світу з малої?

ми навіть не дізнавалися щодо цього.

— якщо не пустять, поїдемо автостопом навколо,

на Ґватемалу.

щодо Ґватемали я вже дізнавався через інтернет:

навіть українцям (!)

візи дають просто на кордоні.

траса до Тулума в кожен бік

поділена навпіл смужкою трави:

два ряди машин їдуть з одного боку,

і два ряди — з другого.

тому ми йшли по цій траві,

постійно обертаючись і стоплячи машини,

скидаючи руки в обидва боки,

а не в один, до дороги, як звичайно.

у мене в голові виник образ картини «Hitch-hiker»:

на ось такій трасі

стоїть Ісус Христос у рубищі,

з невеликим рюкзаком,

широко розвівши руки в обидва боки,

як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.

він просить про допомогу

чи просить, щоб до нього прислухались, —

але ніхто не зупиняється.

машини пролітають повз нього,

два ряди з кожного боку…

27

знову Тулум, але цього разу на пляж ми не йшли.

заскочили до універсаму, купили хліба та фруктів.

сіли просто під стіною магазину,

з насолодою від того, що це не Штати,

що тут це не буде loitering[67],

і на нас не нагримають господарі,

не викличуть поліцію…

з насолодою від того, що це не Куба

й менти не скажуть нам, що

«їх непокоїть, який вигляд ми обоє маємо»

та що туризм має бути контрольованим.

їмо. підходить якийсь дядько та й каже:

«хлопці, а що це ви всуху їсте?

зараз я вам рефреско принесу».

ми такі одразу напружилися:

чого йому від нас треба?

черговий Мануель?

— ні-ні, не треба, спасибі.

— та чого ви! чекайте.

приходить із двома бляшанками:

— ось, тримайте. приємно ж

чогось холодного випити після їжі.

все, щасливої вам дороги!

сідає до своєї машини та їде.

— дякує-є-ємо!!! — нарешті кричимо вслід.

навіть не стільки за напої,

скільки за відновлення віри в те,

що незнайомі люди роблять тобі приємність

просто так.

без жодних підступних задумів.

— ох, Сімоне, які ж ми засмикані стали після цієї Куби…

— ага. треба попускатися…

нас підвезли до Четумаль, і ми пішки подалися на кордон.

найбільше мені сподобалося запевняння

мексиканців

у тому, що пропустять іще раз, якщо треба буде

колись вертатися.

не те щоб я дуже повірив — бо вже настільки звик,

що кожен тлумачить закон як захоче.

але надію це вселяло.