Артем Чапай - Авантюра XL

бути кубинцеві,

який приймає іноземця без дозволу.

ми намагалися розпитати маму Рауля.

— а ніхто не знає, що буде. річ не в тому. просто це заборонено.

— а де про це написано?

— а навіщо писати. просто всі про це знають.

ото й усе.

з Раулем, на щастя, нічого не сталося.

навіщо вони так допитувалися тієї адреси,

щоб потім забити на неї взагалі? містика.

24

а на Сімона чекало нове розчарування.

він цілий тиждень розповідав Мігрі, та й мені,

як хоче на свій день народження

потрапити на запланований концерт Сільвіо Род­ріґеса —

свого улюбленого співака.

і ми якимось дивом, попри всі походеньки,

таки повернулися до Гавани

саме на Сімонів день народження.

і нам навіть дали певну свободу.

бугага! а концерт скасували.

через штормове попередження.

поки ми їхали в поїзді,

ураган (забув його ім’я) налетів на Сантьяґо.

через кілька годин після нашого від’їзду.

тепер його боялись і в Гавані.

— ну шо за тваю мать, — приблизно так плакався Сімон.

а тут іще така штука.

мені той священний день народження

вже так у вухах свербів,

шо аж нудило.

Сімончик, одна дитинка в сім’ї,

а тут іще й кругла дата —

він очікував якогось не знати чого

і явно натякав, шо шматок не знати чого

і з мене полагаєцця. всесвітній день Сімона!

саме тому я забив по повній програмі.

нє, сказав: «ну, з днюхою» —

та й поїхав на цілий день у справах Рауля,

якому треба було з дечим допомогти[66].

на вечір повернулися до Рауля додому,

мене заковбасило, бо поруч знов

опинилася ця негритяночка, що мене перед тим

послала лісом. настрій уже ніякий.

а тут іще й куримо на балконі — бачу картину.

(це з приводу «закон суворий, але він закон»

та кришталевої непідкупності правоохоронців.)

їде іномарка — отже, машина, орендована туристом.

зупиняє її мент.

усередині сидять іноземець і кубинка.

мент витягає кубинку з машини —

а турист утікає!!!

а йому ж бо чого?

ну, нехай вона з тобою за гроші,

але ти знав, що вона ризикує,

хай яка вона не розпроститутка —

по-перше, на даний момент вона твоя жінка,

а по-друге, ви ж розділяєте відповідальність,

якщо вже це справді незаконно.

ну що цьому багатому туристові могло статися?

а він тупо засцяв.

далі краще. красива дівчина,

вона і проситься, і молиться,

і через п’ять хвилин починає плакати.

а я все дивлюся з балкона й думаю —

спуститися сваритися чи ні?

мені вже все пох, мене й так виганяють із країни,

але боюся навести ментів на хату Рауля…

вагаюся.

моя це справа чи не моя?

уже майже наважився піти вниз і втрутитися,

коли бачу — дівчина, плачучи, іде собі геть.

ну, думаю, — відпустив.

хоча чому тоді її документи досі

в нього в руках?

ага.

мент кличе свого юного колегу

замінити його на посту.

а сам, озираючись навсібіч,

чимчикує вслід за дівчиною

і зникає в темряві.

— ах ти ж, тваю мать! оце скотина!

— та не переживай, — каже Рауль. — нічого такого не буде. просто гроші забере в неї.

сподіваюся…

чомусь до самих проституток не відчуваю жодної зневаги,

а от до тих, хто заробляє на чужому тілі… ненавиджу.

ну і да. нагадую, це була історія щодо

суворості та непідкупності закону.

25

негритяночка вийшла на балкон і поцілувала мене в щоку.

а потім Рауля. і стала між нами.

друг, якого поважаєш,

і дівчина, яку ти хочеш, але яка хоче твого друга.

коли ще в Тулумі я думав про жінок —

намагався розібратись у причинах

своїх відверто патологічних ревнощів.

до біса психоаналітику, але надумав я тоді таке.

сам я за життя зрадив дівчині лише одного разу,

у глибокій юності, і потім почувався так херово,

що більше цього ніколи не робив —

тому варіант «судити по собі» тут не канає.

але, з іншого боку, від моєї першої дівчини й доти

практично завжди я дозволяв жінкам —

ба спокушував жінок — зраджувати інших із собою.

остання дівчина в Україні була з іншим,

коли почала зустрічатися зі мною.

дівчина в Новому Орлеані пішла до мене від іншого.

моя кохана в Техасі мала хлопця.

дівчина в Мехіко переспала зі мною

через три дні після того, як поїхав з міста її чувак.

у Розі був постійний хлопець у Ліверпулі.

а коли зраджують зі мною —

це те саме, як коли зраджують мені.

виникає враження, що всі всім зраджують.

а річ-бо в мені…

власне, я всіляко боровся з собою

і намагався дотримуватися

отого принципу: «якщо вона з іншим, то я нє».

але не виходило.

якщо вже тобі хтось подобається —

на все стає похую… бо ним і думаєш.

Рауль пішов усередину,

а негритяночка стала докоряти мені,

що я тут сиджу і губи копилю,

а в мого друга день народження.

що це егоїзм саме з мого боку,

а не з його.

ми таки повернулись і поспівали,

випили «Гавана клуб-клуб-клубу»,

і Сімон повідомив, що нашому господареві вже дзвонили:

завтра ми летимо з країни.

як мені шкода було розлучатись із Раулем…

а ми ж могли ще тиждень пробути в Гавані,

якби не Мігра.

банальні епізоди, банальні епізоди…

саме вони, коли озираєшся, виявляються найважливішими.

ми з Сімоном удвох верталися додому, під нагляд свого гебіста,

і я знайшов старого солом’яного бриля.

надів собі на голову:

— скажи, офігенний капелюх?

— мгм… (похмуро)

— шо таке?

— знаєш, я думав, ти мені його подаруєш. і ти мав би так учинити.

(я вже й забув, що в нього день народження.)

— Сімоне, а тобі не здається, що ти приписуєш даті забагато значення? — переходжу сходу в наступ.

— слухай. та ти взагалі нічого не зробив. я цілий день удома сам сидів — ти б хоч зайшов і фруктів якихось заніс.

— та бо я з Раулем ходив цілий день, і ти добре знаєш чому. блін, ти цього дня почуваєшся центром світу, правда?

— а тобі ніби не хочеться уваги у свій день народження?

— ти знаєш, Сімоне, якщо вже на те зайшло, я про свій день народження не тільки не згадую навмисне, а намагаюся ще й не відповідати на запитання про те, коли я народився, уже за кілька місяців до дати. і десь половину днів народження взагалі на самоті проводжу. ми просто різні люди.

— ага, ну і на день народження своєї дівчини ти теж забиваєш?

— ну… це інше.

— от бачиш. бо тобі важливо догодити людині… бо це впливає на стосунки. а тут тобі пофіг.

(ага, ми вже скидалися на стару невдоволену подружню пару. навіть сварки схожі.)

— знаєш що? мої дівчата не сурмили про свій день народження щодня цілий місяць перед тим! мене це вже давно дістало. хочеш капелюха? на!

— навіщо він мені тепер?

— може, викинути?

— нє, тримай собі.

у такому ж дусі ми й удома продовжували.

потім трохи помовчали.

а потім Сімон бере та й каже:

— але знаєш що? fuck it.

(здається, американці так не кажуть, бо Сімон спершу реготав з цього мого перекладу нашого слова «похуй», але потім і собі перебрав. йому пародіювання моєї англійської завжди настрій підвищувало.)

— так. fuck it.

— знаєш, Сімоне. ми оце часто сваримося. але я навіть зараз сидів і думав, шо все-таки ти класний пацан.

— дякую (у горлі сльози).

— то все хуйня, то все до сраки — тарас шевченко, гайдамаки.

— точно. може, ми просто надто багато часу разом, та й того.

— та я теж оце собі думав. у Штатах, у Мексиці ми якось більше окремо були. у кожного свої справи. дівчата в обох були. а тепер, блін, сім