Артем Чапай - Авантюра XL

class="p1">— ну чого ти будеш ходити? я швидко повернуся.

— ні. ходімо разом.

— ти що, мені не довіряєш?

і вона намагається поцілувати мене в губи.

я відсторонююсь,

але ж я імбецил, я ж від жінки м’якну, як рідке гівно.

скільки б я ще ламався?

добре, що я був не сам.

— ну що ж, любі дами… якщо так — то й так. ходім, Антоне! дівчата, залишаємо вам ром. це подарунок. — Сімон саркастично вклоняється.

— куди вони йдуть? вони повернуться? — питає десятилітня молодша сестра.

— не думаю.

— Антоне. і ти що, збирався ще йти купувати їм щось? і що? так цілу ніч?

— ні. може ще раз…

— тюхтій.

— я так не можу. Сімоне, мені їх так шкода…

(ага. особливо коли одна з них сидить у мене на колінах.)

— вони знають, що роблять.

— їй, напевно, ще й шістнадцяти нема.

— пам’ятаєш того американця в Канкуні, з його «тимчасовою дівчиною», яка їсть і п’є з ним по ресторанах? це ж найогидніший вид проституції. так хоч платити гроші, а це ж узагалі. він бере бідну дівчину й думає: о, я їй накуплю купу всілякого лайна, а потім її трахну.

— ага. блін, ці дівчата. таж її сестра маленька взагалі. а вже як поводиться.

— ну та, вона вже вчиться, що чоловіки для того, щоб ними користуватись.

— але це ж так дешево. невже вони не розуміють, що тупо торгують власною красою? ходімо, я з ними поговорю.

— та ну нах. Антоне, нафіга їм твоє проповідування? воно щось змінить?

коли ми йшли додому, Сімон заговорив

із якимсь іншим гітаристом. поки вони щось наспівували,

я курив під стовпом, а поряд, при дорозі, стояла жінка років тридцяти.

вдавала, що слухає нас, і водночас подивлялася на машини,

які проїздили повз неї.

— а що ти тут робиш? — усміхнувся я.

— слухаю музику…

вона наче засоромилася мене. можливо,

я досі мав якийсь невинний вигляд?

Сімон потім переповів,

що вона коштує два долари.

мені стало шкода її. і стало гидко.

найгидкіше — за себе.

бо я відчув:

якби поряд не було Сімона, якого я соромився, —

я б на це пішов.

23

— а що там, коли ви вже нас відпустите на свободу?

прапорщик Петренко вже й сам почувається ніяково.

здається, ми йому подобаємося

дедалі більше.

він щоранку говорить нам про відповідь із Гавани,

на яку вони чекають.

— а на вашу думку, це чесно, що ви змушуєте нас витрачати гроші,

тому що ваш закон не дозволяє нам жити поза санкціонованим житлом?

— la ley es duro pero es la ley[65].

нарешті він обіцяє, що нам візьмуть квиток на завтрашній поїзд до Гавани.

(за наші гроші. поїзд один, вагони однакові,

але для іноземців квитки у двадцять п’ять разів дорожчі.)

автостопом вони нас не відпустять.

— ми посадимо вас у вагон і там вручимо паспорти.

у день відправлення виявляється, що паспорти не вручать. план змінено:

— з вами до Гавани поїде офіцер. він їде у власних справах. паспорти будуть у нього. він простежить, аби ви доїхали до столиці, і віддасть ваші документи в Гавані.

і нарешті, коли нас уже завезли в поліцейській машині на вокзал Сантьяґо,

прапорщик Петренко повідомляє про нову вказівку із центру.

— ось вам тимчасові документи. ви маєте з’явитися до міграційної поліції Гавани одразу після прибуття. ваші паспорти полетять туди літаком з рештою урядової пошти.

а ми вже вуха розвісили, що нас відпускають…

у поїзді я півдороги роздивлявся двох дівчаток-мулаток.

в інших країнах це були б топ-моделі.

а тут вони їдуть собі поруч із усіма,

у загальному вагоні.

проблема була в тому,

що в Сантьяґо ми вже подружилися з офіцерами,

а в Гавані знову нас зустріла чиста бюрократія.

ми зайшли досередини,

нас завели до клітки. буквально до клітки.

через віконечко ми намагались отримати паспорти

у дівчини в формі.

і що? у результаті нас лише знову допитали.

про все те саме.

і послали.

до вищого начальства.

— ми можемо вас відпустити, але мусимо впевнитись, що ви матимете де жити. ви не зазначили в протоколах адресу.

— і не зазначимо.

— без адреси проживання ми не можемо випустити вас.

— і що будемо робити?

— винаймайте готель. на весь час перебування.

— у нас більше нема грошей після Сантьяґо.

— тоді кажіть адресу вашого друга.

тут Сімон вибухає:

— та що це таке? я приїхав сюди як переконаний соціаліст! я хотів пересвідчитися, що маю рацію. а в результаті нас уже понад тиждень їбуть!

— пане, не вживайте при мені таких слів.

вступаю я:

— ви хочете жити за рахунок іноземців? то живіть! але не всі іноземці багаті. інтернаціоналісти ви, ага! чи як? соціалістична Куба — тільки для капіталістичних туристів? а якщо ти не маєш грошей — не приїжджай! та їбав я такий соціалізм!

вище начальство супить брови,

але вже нічого не каже. виходить.

Сімонові стає смішно:

— щойно він наказав мені не вживати слова «їбати» — і наступної ж миті ти вимовив саме його.

ми посиділи у своїй клітці з півгодини,

поки вище начальство повернулося

від іще вищого начальства.

— отже, так. кажіть адресу вашого друга.

— ні.

— тоді мусите винаймати готель.

— у нас нема грошей.

— тоді ми будемо вимушені вас протримати в камері.

я:

— та будь ласка.

начальство:

— оскільки ми заарештовуємо іноземців, ми мусимо повідомити ваші представництва: відповідно посольство України та секцію інтересів Сполучених Штатів.

я:

— та будь ласка. мені буде тільки приємно.

Сімон:

— ні, ні-ні. чекайте.

(якщо його уряд отримує офіційний доказ, що він на Кубі, —

Сімонові краще в Штати не вертатися.)

— тоді винаймайте готель.

— слухайте. у нас дійсно немає достатньо грошей на це.

— ну що ж. скільки точно у вас залишилося?

ми назвали суму, кількадесят баксів.

— гаразд. ми підшукаємо вам приватну санкціоновану квартиру на кілька днів. такий закон: ви не можете жити на Кубі, не зареєструвавши адреси.

— та в нас і є грошей на кілька днів.

— так. а потім ми дамо вам чарівний пєндєль.

— ?..

— на тій підставі, що ви не маєте достатньо грошей, аби перебувати на території нашої країни.

— ?..

— комендантська година — опівночі. у вас кубинські авіалінії? прекрасно. щойно ми поміняємо ваші квитки, ви летите звідси.

— а що з моїм днем народження? я ж можу вийти в місто? — Сімон.

— так. ідіть собі куди хочете. відвідайте вашого друга… — іронічно.

(треба сказати, Сімон про той свій день народження

ще за місяць усім трубив, а особливо мені щодня нагадував.

трохи вже затрахало.)

нас завезли до «знайденої» для нас квартири.

господарем виявився самотній чоловік років сорока,

схожий на бульдога.

я досі впевнений, що він із гебні.

тут ми покласти болт на комендантську годину не могли.

— як думаєш, вони за нами стежитимуть? — я.

(ага, навчання в академії СБУ нічого доброго мені не дало,

як показав допит. зате перетворило на параноїка.)

Сімон:

— та нафіга ми їм? вони вже роздуплили, що ми ніякі не шпигуни. просто небагаті іноземці, які вчинили адміністративне правопорушення.

— нє, ну а Рауль?

— та ну. не думаю.

ми таки пішли до Рауля.

я розповів про все, що сталося,

у тому числі на допиті,

але він чомусь не надав цьому жодної ваги.

може, я таки чогось не розумів.

наприклад, я досі не розумію,

чому їм було так важливо

отримати адресу саме від нас —

адже перебрати записну книжку

або й просто простежити за нами

було так легко.

і я досі не знаю, що могло б