Артем Чапай - Авантюра XL

висот ти досяг. Тобто неправда буває моральнішою, ніж правда? Вітаю, Чапай. Хоча б заради цього варто було вирушити в цю подорож.

oldo

Чапаю, вибач, звісно, шо я тебе коментую. Але то просто смішно — твоє самолюбування під час публічного каяття з приводу «я підвів своїх друзів, але все сталося через мою шляхетність і патологічну порядність. Ой вей, важко в світі, тра би стати троха поганим».

vio_rica

Оце в стільки років і не навчився брехати… А ще ж, як усі нормальні люди, міряєш по собі і не здогадуєшся, скільки разів на день тебе найо…

giggster

Віоріка, тут же зовсім не питання порядності. Це ситуація, коли твій друг заховався під ліжком від поліцаїв. Приходять поліцаї, а ти кажеш — он він, під ліжком. Тут же не в найо.. справа.

Артем Чапай

Насправді в цю мораль я не вірив, але от понімаєш, коли тобі дивляться в вічі, важко видати дурну версію. І не через мораль, а через страх. Це називається «розколотися на допиті», а не «самолюбування», як каже Олдо. За «бунтом» типу «я вам не скажу» криється просто страх.

oldo

Не плутай грішне зі святим. Розколотися на допиті — страх.

Публічно каятись і посипати попелом голову: «я так учинив через патологічне правдолюбство, і в цему моя слабкість», — то типове самолюбування.

21

на цьому Мігра дала нам спокій.

першого дня випускали купити поїсти,

приставивши молоденького жовніра з пістолетиком.

потім за нами закріпили якогось унтер-офіцера.

от він хоч і кубинець — але такий типовий

прапорщик Петренко:

трохи товстенький, трішки незграбний

і дуже добродушний.

весь час мені нагадував нашого старшину курсу Гуся,

тих часів, коли я кілька років учився

в йоханій Академії йоханої Служби безпеки України.

ми з кубинським прапорщиком Петренком одразу подружилися.

Сімон усе запитував його:

— а що ж ваші тримають нас без офіційного звинувачення? ми затримані?

— ви не затримані.

— то ми можемо йти?

— ні. ви не затримані, ви утримані.

Сімон потім ще довго це повторював із іронією:

— no son detenidos, — грузинський жест пальцем вгору, — son r-r-r-r-r-r-retenidos!

одна літера — і тебе можуть тримати в напіварешті,

без офіційних санкцій,

без повідомлення родичам або послам.

третього дня нам таки запропонували

добровільно-примусову альтернативу.

— ми вам знайдемо квартиру, подобово. спробуємо якнайдешевшу.

— ну й скільки це буде?

— може, доларів двадцять на день.

— ого. ми не хочемо.

— ну, ми вас не можемо тримати тут, немає де.

— ну, то відпускайте.

теж не можна.

вибору нам не давали,

влаштували в якихось викладачів, які мали

офіційний дозвіл на утримання іноземців,

установили комендантську годину о 22:00 і сказали,

що дзвонитимуть і перевірятимуть, чи ми прийшли додому.

а паспорти наші залишили собі,

даючи нам тимчасові документи на добу,

де було написано, що ми перебуваємо під наглядом

і мусимо повернутись о десятій ранку

до міграційної поліції.

якщо не прийдемо, — попередили, — знайти нас дуже легко.

ми ж іноземці на острові.

так ми й жили, чекаючи, що з нами вирішать,

щоранку ходячи до Мігри по новий папірець на день,

витрачаючи неміряні, як на наші статки,

гроші на квартиру.

а на комендантську годину спонтанно поклали хуї.

зате Сантьяґо таки побачили. гарне місто.

якось ідемо до центру, і наздоганяє нас

дядько на велосипеді.

— привіт, хлопці.

ну, ми одразу напружилися:

ще один Мануель? намахати хоче?

— я брат вашої хазяйки, бачив, як ви від неї виходили.

хм. правда чи бреше?

— я такий щасливий сьогодні. ось, тримайте, це вам. я на сигарній фабриці працюю. добрі сигари, їх у нас лише іноземцям продають, по п’ятнадцять доларів. але я працюю там, то трохи можу за так брати.

нічого собі. чувак нам дарує чотири дорогі сигари.

— побачимося ввечері вдома!

і їде собі.

ми вже звикли не довіряти

тим кубинцям, які перші заговорюють.

але тут мені аж соромно стало за себе.

дядько просто захотів нам догодити та й пішов.

ми дістаємо сигари з пакунку і припалюємо.

— слухайте, я забув… — дядько знову за спиною.

— га?

— я їду по пляшку рому нам із вами на вечір, мені три долари бракує. може, позичите? я ввечері вдома поверну. і разом його розіп’ємо на честь дня народження.

я йому не дуже довіряю, але щойно

він змусив мене соромитися своєї недовіри.

вагаючись, я простягаю дядькові три долари.

(на Кубі, з їхніми зарплатами в тридцять баксів на місяць,

це досить великі гроші.)

— дякую. не затримуйтесь у місті! побачимось о сьомій удома!

Сімон:

— не треба було йому гроші давати…

— напевно.

ми сідаємо на бровку тротуару й затягуємося.

— ти знаєш, Антоне… він, мабуть, думає, що ми дурні…

ми повільно випускаємо дим. сигари виявилися тими, що ми й раніше курили: найнижчої якості, два центи за штуку.

— і ти знаєш, Антоне… («пф-ф-ф-ф…») він має рацію.

22

ми з Сімоном ідемо бруківкою старим колоніальним містом.

— …знаєш, Антоне. я тоді дійсно образився, з приводу молодшого брата. а ти зі своїми надлишками енергії ще й постійно мене підшпортуєш…

— ходімо в цей бік.

— от бачиш (мляво).

на старовинній вуличці стоять на балконі

кілька молоденьких негритяночок.

одна з них впускає на землю черевичок.

метод навіть не банальний, а класичний.

ги, в мене тієї ж миті виникає асоціація

зі старовинною Іспанією. нічого, що дівчатка не іспанки

і що вони не в довгих сукнях, а в міні-шортиках —

прийом настільки очевидний, що я не можу не всміхнутися.

звичайно, підбираю черевичок

(ну нехай, нехай. насправді то не черевичок,

а гумова в’єтнамка).

і ми говоримо з ними, стоячи внизу.

і звичайно, дівчата запрошують нас на балкон.

тій, що впустила черевичка, років п’ятнадцять.

так, я досі не казав, які кубинки красиві?

країна фотомоделей. тільки на Кубі цього бізнесу нема.

Сімонові буквально привели якусь іншу дівчину,

вже нашого віку.

Наомі Кемпбелл нервово курить у коридорі.

не знаю, як про це розповідати. спершу

ми сходили до крамниці та принесли на всіх рому.

потім це п’ятнадцятилітнє дитя сідає мені на коліна,

починає тертись об мене грудьми (вже цілком дорослими),

обвиває навколо шиї свої рученята

й час від часу чмокає мене в губи

своїми губками (ще зовсім дитячими).

а потім каже, як же ж вона любить якісь там ласощі,

але вони продаються тільки за долари.

і ми йдемо до крамниці, і я купую ті ласощі.

а її молодша сестра, бодай не зросла,

потім шпиняє мені, що я й іншим «дамам» не приніс подарунків.

а п’ятнадцятилітнє дитя знову сідає мені на коліна,

знову ластиться, пестить рукою мої груди під футболкою

і через якийсь час

просить, щоб я ще дав їй кілька доларів,

а вона купить іще ласощів

«хворій бабусі».

— гм… ходімо зі мною, я сам куплю.