Артем Чапай - Авантюра XL

групи юнаків за спиною,

але я, про всяк випадок, підібрав у кулак

чималу каменюку

й постійно відчував спиною

погляди.

— куди ви йдете так пізно? ви що, дурні?

я здригнувся.

збоку від дороги стояла

сорокарічна худорлява негритянка.

— ви звідки йдете?

— з Роаринґ Крік.

— що-о? ви щойно пройшли наскрізь Роаринґ Крік, отак просто? пф-ф-ф! щось вас береже. та там тусуються майже всі банди, які столицю тероризують.

поруч із нею стояли ще кілька високих негрів із дредами,

ці дивилися на нас і сміялися

з нашого розгубленого вигляду.

видно, Сімон теж боявся.

я тихо сказав йому про хвилі, які відчував,

проходячи містечком.

ми постояли з тією компанією:

не знаю, як Сімон, а я просто почувався спокійніше

в компанії приязних до нас місцевих.

покурили, роззнайомились.

один із негрів приніс нам трохи піци.

ми подякували, поділилися цигарками.

жінку звали Івет.

— знаєте що, нікуди вже не йдіть. краще переночуйте в нас на подвір’ї. я з чоловіком поговорю, він проти не буде. ви пробували гуаяву? он, якщо хочете, тут її багато вже з дерева посипалося. тільки не переїдайте, бо закріп буде.

останнього я не зрозумів через її креольський акцент.

— бо що?..

Сімон голосно зареготав.

— срати, кажу, не зможете, — усміхнулась Івет.

її чоловік виявився американцем із Вісконсина.

Івет дала нам вина з кешью — і це був найкращий напій,

що я пив у своєму житті. коли трохи вставило,

взялися за барабани-гітари-сопілки.

жінка, як колись кубинський шевченко,

дала мені майстер-клас гри на бонго.

«музику треба відчувати. що тут учитися?»

мене вставляло дедалі більше, тепер уже від ритму,

а потім Івет упіймала момент

і заходилася розповідати життєві креольські історії.

(зі щоденника)

Сорокарічна креолка із села (увага!) Камалот розповіла, що, коли вона була маленькою, одна медсестра грубо повелась із жінкою з культури ґаріфуна, котра народжувала дитину в лікарні.

— Чого ти кричиш, як корова? Коли займалася сексом, було добре, га?

— Я кричу, «як корова»? То ти сама будеш як корова!

І відтоді в медсестри на лобі почали рости роги. Після кожної хірургічної операції вони виростали ще більші, і лише коли ці роги вбили медсестру, то відпали.

Івет, яка нам про це розповіла, особисто доглядала за медсестрою в лікарні — і на власні очі все бачила. До речі, Івет має вищу освіту та жила десять років у Штатах.

Я пригадав, що знайома з Мехіко пише кандидатську дисертацію про сомбрерона — духа-захисника природи, який, згідно з віруваннями індіанців тцельталь, зводить людей на манівці. А почала писати, за її словами, коли особисто побачила цього сомбрерона, відвідуючи батьків у Чіапасі. Пише як антрополог — і вірить.

На головній площі Мехіко я бачив двадцять людей, що дивним чином стояли, наче в черзі. Підійшовши ближче, зрозумів, що всі вони ховаються від сонця в тіні прапора.

У маленькому селі Ґелятао народився президент Беніто Хуарес, і тому там прапор такий самий зав­більшки, що й у столиці. Уночі я чув, як цей прапор лопотить на вітрі на всю околицю, а вдень сам бачив, як він укриває тінню половину села.

Івет із Камалота також розповіла, що від першого красеня на містечко Ґеттівіль, де вона народилася, залетіла дівчина, а коли хлопець відмовився одружитися, мама потерпілої, чарівниця, зробила так, що красень тепер міг виходити на люди тільки в масці. Івет, яка тоді була маленькою, та інші діти Ґеттівіля боялися його.

— А, людина-маска! — І тікали, коли він на велосипеді виїздив по продукти.

Тож колишній перший красень ніколи більше не міг мати іншу жінку, а коли він помер, маску зняли — і виявилося, що людина-маска залишався до смерті молодим і гарним.

Івет попередила, що у Ґватемалі ми бачитимемо людей зі свинячими рилами, людей з рогами і так далі. Усе це — наслідок некромантії.

— І хай би що ви побачили — ніколи не смійтесь!

Після перетину кордону першим, на кого я глянув, був чоловік із носом, як у індика.

Я не сміявся.

уночі, коли ми спали в наметі, почалася сильна гроза.

Сімон спокійно хропів,

а я все думав, що ми розклалися

посеред величезного подвір’я,

що навколо нічого нема —

лежав і молився, щоб у нас не влучила блискавка.

заснув лише після того,

як монотонно зашумів дощ,

уже без грому.

вранці Івет показала свої угіддя.

на дальньому краю поля паслися на деревах мавпи.

на прощання я подарував їй улюблену футболку,

яка збереглася ще з України,

бо саме в ній я спав,

коли мене обікрали в Поса-Риці.

на футболці було написано Psycho,

і мені здалося,

що Івет вона ну дуже підійде

за характером.

характер у неї був

не сорокалітньої, а вісімнадцятилітньої.

Івет із чоловіком довезли нас до наступного селища,

і вже надвечір того ж дня

ми дісталися прикордонного містечка

Бенке-В’єхо-дель-Кармен.

вирішили вночі не переходити кордон,

бо нас усі лякали Ґватемалою.

мовляв, от у нас усе добре, зате в сусідній країні

грабують, убивають, повстанці, всьо такоє.

до речі, те саме стверджували в Мексиці про Беліз,

а потім те саме казатимуть

у Ґватемалі про Сальвадор —

у Сальвадорі про Гондурас —

у Гондурасі про Нікараґуа…

(з пізнішого щоденника)

Я отут подумав. Коли були в Мексиці, нам казали: «Ви що, Беліз — та там суцільні бандити».

Був у Белізі, казали, що в них-бо все спокійно, а от… — так залякали Ґватемалою, що Сімон поштою відіслав матері всю свою електронну техніку перед в’їздом.

У Ґватемалі лякали знаменитими «марами» (бандами) Сальвадору та Гондурасу, які ділять і контролюють цілу країну.

Ги, а тепер нікараґуанці застерігають щодо того самого про Мексику, де я вже наче й був…

І я от собі думаю. Зрозуміло, що фігня може статися будь-де, навіть на Борщагівці, тож треба просто бути обережним і мати здоровий глузд.

Але, врешті, так само можливо поїхати колись маршрутом

Курдистан — Іран — Афганістан — Пакистан.

Треба тільки вдягти тюрбан:)

тоді ми ще чогось боялися,

тож провели вечір у містечку.

прекрасні малі країни,

прекрасні маленькі містечка:

ми переночували в піддашші

будинку особисто алькальда —

міського голови.

ну хіба таке було б можливо в Києві?

уночі я сходив до ріки,

сидів на березі біля води, яка після дощів

доходила аж до вершечка молу.

я занурив ноги в холодну глибоку воду

і знову хотів плисти за течією.

29

мене пустили до Ґватемали

вперше без проблем.

нехай усе ж узяли

в десять разів більше, ніж із Сімона —

за різницю в паспортах, —

зате видали доволі дешеву візу

просто на кордоні.

ми не побачили повстанців чи грабіжників,

зате довкола

ходило багато людей із дивними обличчями:

той із пташиним носом,

інший із чимось, схожим на свинячий п’ятачок.

ми знали: ці люди повелися нечемно

із брухо — магами.

смішно не було. хотілося бути

дуже ввічливим із усіма, кого зустрічаєш.

ніколи не знаєш, із ким розмовляєш.

прямою дорогою ми подалися до Тікалю —

одного з найважливіших місць спадщини майя.

посеред справжніх джунглів

тут і там височіють близько десятка пірамід.

коли залізти на одну з них —

ти бачиш пагорби, укриті

суцільним килимом зеленого сукна,

який де-не-де прорвали

чорно-сірі, створені людьми глиби,

які