Олександра Малінкова - В кроці від кохання, Олександра Малінкова

ГЛАВА 24

     Марк.

     Підхоплюю Емілію на руки і незважаючи на її супротив, несуся з нею у воду, на повній швидкості.

- Облиш мене! - верещить вона.

- Не з твоїм щастям. - відповідаю їй.

- Я вб’ю тебе, Марку! Присягаюся! - хапає ротом повітря від різкого перепаду температури.

- Каже та, яка зараз тримається за мене, як за рятівний круг! 

- Дійсно, тримаюсь! - продовжує верещати Емілія. - Може тому, що я не вмію плавати!

- А ти не бійся! Тут до берега не дуже далеко! - начебто заспокоюю, а сам занурююся разом з нею все глибше і глибше.

- Стій де стоїш! - вимагає дівчина.

- Не чую-ю!

     Ось вже і її футболка наскрізь мокра по самісінький комірець, і волосся на потилиці. Лише чубчик налакований залишився сухим, але це ми зараз виправимо.

- Ой! Яка прикрість! - роблю вигляд, що перечепився об щось на дні і на мить пірнаю з нею удвох.

- Рятуйте! - кричить спльовуючи воду! 

- З нами все добре! - махаю рідним, які спостерігають за нами з берегу. 

     Тільки й того, що ставки ще не роблять, хто ж кого!

- Ненавиджу тебе! - починає схлипувати дівчина.

     А я вже не розумію, чи то вода стікає по її обличчю, чи то вже сльози.

    Її волосся від води набуває нормального вигляду, позбувшись тонни фіксуючого лаку. Звичайна стрижка, трішки вище плечей. Каре, чи як там вона називається.

     А от з макіяжем, від якого теж так хотілося звільнити її обличчя, пощастило трішки менше. Олівець та туш, якими вона підвела очі виявилися водостійкими. Натомість зійшла фарба з її брів! І вони таки в неї є… 

     “Так дивись до кінця відпочинку є шанс відмити дівчину повністю…”

- Поверни мене туди де немає глибини і відпусти! - вимагає Емілія. 

- Сама допливти не хочеш?! - цікавлюся.

- Знущаєшся?! Повторюю, я не вмію плавати! - гримає розлючено вона.

     “Ну що ж! Саме час навчитися!”

     Перехоплюю її так, що вона опиняється обличчям до мене, роблю великий крок вперед, туди де вже глибоко… і пірнаю, разом з нею.

     У воді ж хапаю її личко, знаходжу губи і цілую. Але не так, як тоді у будинку, самі розумієте, а геть по іншому. Ідеальна можливість зробити це так, щоб ніхто не побачив…

     Виривається, щосили штовхаючи мене. Та я вже не тримаю.

    Спливає на поверхню і пливе самостійно до берега. Звичайно я контролюю, і якби була потрібна допомога опинився б поряд за лічені секунди. Але ж як впевнено пливе… Замилуєшся!

- А казала плавати не вмієш! - вигукую я, невимушено торкаючись своїх губ пальцями.

     “Я хоч усвідомлюю що зараз зробив? І моя мета була точно не навчити її плавати! Хоча вийшло теж нічого!”

- Я ж обіцяла, що Марк навчить! - плескає в долоні Маша.

 

     Емілія.

     “Клятий бовдур!”, - примудряюся ще повторювати про себе, в той час, як активно гребу руками, щоб залишитися на плаву.

     Прикладаю титанічні зусилля, щоб дотягнути до берегу і не потонути в озері, прямісінько на очах у мовчазних та бездіяльних свідків. 

     Це ж треба бути таким жорстоким, щоб знаючи про те чого я не вмію, все одно потягнути мене на глибину. Та аби тільки це…

     Відчуваю, як губи палають, а серце ось ось вистрибне від пережитого стресу. 

     “Ненавиджу його!”

     Нарешті вибралася на берег і спробувала перевести подих та ще й досі відкашлююсь після води, яка потрапила через ніс.

     “Він що? Вирішив, що я йому все ось так просто подарую? Пробачу? Нізащо!” 

     І тільки батьки Марка та мій теж, задоволено потирають руки на березі. Вас би так змусили пірнати! Напевно по іншому б реагували! 

     Для них вся картинка виглядає, напевно, зовсім по іншому. Вони вже для себе щось там вирішили! Але моєї думки про цей “союз” точно не запитували! 

    Вщент мокра футболка неприємно прилипає до тіла. Вогко та не зручно, а ще холодно бо вода в озері не така вже й тепла насправді. Аж зуби починають цокотіти. 

     Швидко скидаю з себе цю вологу ганчірку й обертаюся сухим рушником. Так ліпше!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍