Олександра Малінкова - В кроці від кохання, Олександра Малінкова

В першу нашу зустріч він здався мені незграбним та пихатим бовдуром. В другу, він розбив мої мрії. В третю, я зрозуміла, що зненавиділа його всім своїм серцем. Що ж сталося зараз? А зараз я в кроці від кохання? #протистояння характерів #хепіенд #емоційно Обкладинка від - Mila Mur https://instagram.com/1milamur?utm_source=qr

ГЛАВА 1

     Емілія.

     "Одинадцята година вечора. Вже час!"

     Відчиняю вікно в своїй кімнаті. Видираюся на підвіконня.  Ще те випробування я Вам скажу? Нащо я це роблю? Думаєте, вирішила вкоротити собі віку? В мої то двадцять років! От це вже точно хибне припущення! 

     Більше жодних варіантів?

     Ну добре!

     Просто в мене є справи! І схоже, я вже навіть трішки запізнююся! Тут звичайно дехто з Вас може запідозрити, що я несповна розуму, бо щойно сплутала двері з вікном! Аби ж то все було так просто! Я  залюбки обрала б простіший шлях. Але батько неодмінно прокинеться, і тоді я вже точно не потраплю в нічний клуб. 

     “Бо це не місце для вихованої та пристойної леді твого рівня! А співи -  не професія!”, - ось таку відповідь отримала колись, на жалюгідну спробу заспівати на одному заході. 

     А я не можу без співів, музики… Це єдина моя радість за останні роки. От і вимушена тікати з дому, щоб мати можливість займатися тим, що люблю. 

     Хоч би цей дашок витримав! Аж затремтіло все всередині! Добре, що встигла вчасно схопитися за гілку винограда, який в'ється майже до самого даху. Але й та добряче заскрипіла, тільки й того, що хоч не зламалася під моєю вагою. З грацією “колоди”, зробила ще декілька незграбних крочків і нарешті дотягнулася ногою до залізних поруччів паркана. Хто б побачив зараз, вирішив би, що застав крадійку за роботою.  

     Стільки разів проробляла один і той же трюк, а ще й досі не можу звикнути. Кожен раз, як вперше, з шаленим викидом адреналіну в кров…

     “Ну нарешті!”, - переможно зіскочила на землю.

- Де тебе носить? Чому так довго? - почула знайомий голос з автівки припаркованої неподалів. 

- Вибач, Люсю! Батько ніяк не йшов спати! Ледве спровадила! - відповіла подрузі.

- Тобі вже давно час жити окремо! - в сотий раз повторила Люся. 

- Якби ж то! - з сумом зітхнула і озираючись, чи за мною ніхто не слідкує, залізла в салон старенької автівки. - Ти ж знаєш, що мені про це можна тільки мріяти. 

    Дорога до клубу зайняла від сили хвилин п’ятнадцять. За цей час на задньому сидінні автівки встигла переодягнутися. Стягнула з себе джинси та светр і одягнула довгу чорну сукню, майже до самісінької підлоги з високим розрізом на лівій нозі. 

- Не уявляю, що б я без тебе робила! - задоволено вигукнула я. 

- От і не уявляй! Навіщо ж тоді друзі? - пробубоніла розчулено Люся.

- Сім хвилин до виступу! - аж піджилки починають трястися. Вперше буду співати для стількох людей одночасно.

- Встигаємо! - заспокоїла мене вона.

     “Отже Люся…”, - озвучила я про себе.

     Зеленоока та руденька дівчина з якою я пройшла, здається, все. Завжди були нерозлийвода з цією пампушечкою. Навіть батько не завадив нашій дружбі, зі своїм одвічним брюзготінням, що вона буцімто не з нашого кола. Тож  він врешті решт здався й, махнув на нас рукою.

     “Робіть що хочете! Тільки ніяких хлопців, випивки та наркотиків!”, - любив  повторювати, коли Люся залишалася у нас на ніч, або ж ті одиничні випадки, коли я ночувала в неї. І то, це було справжнє випробування для нервів батьків подруги. Погодинна перекличка та охоронець в авто навпроти їх будинку. Думаєте ми про це не знали? Наївні! 

- Нарешті! - задоволено видаю і вже смикаю за ручку, щоб вибратися з салону автомобіля.

- Та почекай, нетерпляча! Дай хоч припаркуватися як слід! - гримає на мене вона.

- Люська! Чотири хвилини! Мене зараз організаторка на п’ятаки пустить! - вилітаю з машини я.

- Нічого! Зірку мають чекати! - спокійним тоном відповіла подружка, крокуючи за мною на відстані. 

     “Мені б хоч трішки її флегматизму та самовпевненості!”

- Зірку може й так! А мене то точно ніхто чекати не буде! - обертаюся відповідаючи, і в цей момент відчуваю сильний удар у самісіньку скроню. 

     Напевно хтось щосили відчинив вхідні двері будівлі клубу, а я не розрахувала з відстанню, бо в цей час розмовляла з Люсею, та ще й попутно ловила гав.

     Мене з силою відкидає. Все наче у сповільненому кадрі. Хтось ще й примудряється вхопити  мене за сукню спереду, щоб я не впала. Та краще б впала! Чорти його забирай! Тоді хоч вбрання моє було б ціле. А так…

    Тонка тканина сукні не витримала брутального захвату драпіювання, що було спереду на моїх грудях, і чималий шмат так і залишився в руці цього незграбного бовдура! Добре хоч на ногах змогла втриматися. 

- Чого вирячився? Обережніше не пробував двері відчиняти! - накинулася на нього Люся.

- То це я винен? - вибухнув той у відповідь. - Краще б було дозволити їй впасти?

    Одна я залишилася кліпати очима між “двома вогнями”, прикриваючи оголені груди руками, тоненьке мереживо бюстика не рахується. 

- Котиикуу, що тут відбувається? - а ось і підмога у цього нахаби організувалася.

     Білявка, що з'явилася з-за його широких плечей, зараз незадоволено притупцьовує поряд, блукаючи поглядом від моїх напівоголених грудей, до Люсі і в зворотному напрямку.

- Ваш “котик”, щойно завдав матеріальної і фізичної шкоди моїй подрузі. - гарно вимовляючи кожне слово промовила подружка.

      Білявка знову зміряла нас холодним поглядом. Потім забрала з рук чоловіка клапоть моєї сукні і кинула ним в мене, сухо вимовила, - “Скільки?”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍