Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

— Тума-а-а-ан! — провила дівчина, що пробігла повз.

— Хм, — сказав Велівера і сказав: — Ходімо!

Туман Ліїн побачила, коли капітан дотягнув її до сходів, розштовхуючи чоловіків, що поспішали туди ж, і не відпускаючи руку дівчини. Ліїн просто востаннє озирнулася, перед тим, як ступити на першу сходинку, і побачила язики чорного туману, що виповзали з-за повороту коридору.

— Бігом! — гаркнув капітан, і Ліїн майже злетіла сходами, сама не розуміючи як, прослизнула до виходу між людьми, які в паніці розшукували свій верхній одяг, а потім якось опинилася в паланкіні. — Швидко звідси! — скомандував капітан, і носії підняли паланкін на плечі.

— Що тепер буде? — запитала Ліїн.

— Нічого. У цьому місті вистачає тямущих магів, які запечатають будинок на найближчі десять років. За цей час залишки божественної сили зникнуть. Тільки та кімната так і залишиться недоступною. І може це хоч когось із тих, хто боїться старості, налякає, зрозуміють, що насправді помирають вони навіть раніше, ніж могли б постарівши. Хоча навряд.

— Ага, — видихнула дівчина і нарешті зрозуміла, що саме її лякає.

Відчуття.

Відчуття, що звідкись насувається біда, велика і темна, як ті димні язики. А ніхто нічого не помічає, не відчуває. А дехто ще й прискорює наближення цього лиха.

Ліїн насупилась, подивилася на капітана, що сидів із заплющеними очима, і запідозрила, що відчуття з'явилося завдяки йому та його розповіді. І, можливо, саме цього він і домагався.

***

На момент повернення на корабель капітан був похмурий, як грозова хмара, а Ліїн зуміла себе переконати, що Велівера її спеціально лякає. Щоб сиділа тихо, як мишка, не ставила запитань, та й взагалі готувалася до швидкого кінця світу.

А на кораблі їх зустріли веселий Каяр, який відразу ж захопився красою дівчини і вручив їй паперовий кульок з цукерками, і Марк з винуватою усмішкою.

— Все в порядку? — запитав маг.

— Так, я цю оболонку прикінчив, і божок там зараз розважається з часом, — спокійно відповів капітан. Потім уважно подивився на Марка, на Каяра, на Ліїн і кивнув головою. — Марк, відведіть дівчину в «Шоколадницю Делару», розважте.

Маг кивнув, а Каяр просяяв так, наче йому повідомили, що вчора помер якийсь далекий родич і залишив велику спадщину.

Велівера похитав головою і обдарував Каяра багатообіцяючим поглядом. Каяра він ні крапельки не схвилював, тільки усмішка стала ще ширшою. Довелося капітанові подивитися ще й на Ліїн і похмуро пробурмотіти:

— Вибачте, ви не повинні мені допомагати, і я вам дуже вдячний.

З чим і пішов, залишивши всіх, хто цю фразу чув, приголомшено дивитися йому вслід.

— Та-а-а-а… — задумливо простяг Каяр.

— Краще мовчи, — сказав Марк.

І Ліїн запідозрила, що Велівера взагалі вперше в житті вибачився за те, що когось втягнув у неприємну історію.

— Ходімо пити шоколад! — радісно вимовив Каяр і підхопив Ліїн під руку.

По палубі вихором промчав Айдек і мовчки зупинився за спиною Ліїн, мабуть, натякав, що він теж іде, просто в ролі охоронця.

— Може, віз наймемо? — запитав Марк.

— Паланкін… — замріяно сказав Каяр.

— У паланкіні трьох не донесуть, — обізвався Айдек.

— Понесуть Ліїн, а ми підемо, — вирішив Каяр.

— І опахалами розмахуватимете, — додав Айдек.

— Тоді й ти будеш.

— Я охоронець, мені руки потрібні вільними від сторонніх палиць, — не погодився Айдек.

— А йти далеко? — спитала Ліїн, якій ідея з паланкіном і опахалами, щиро кажучи, подобалася, просто не хотілося чекати, поки це все принесуть. Шоколад чудова штука для покращення настрою і зараз був би доречним.

— Ні, три квартали всього, — сказав Марк.

— Тоді пішли! — вирішила дівчина.