Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

— Поки ви не розкажете про мене. — Морріґан трохи тремтіла. Вечірній холодний вітер трохи кусався. — Що ви тут робите?

— О, я просто… шукав музичну залу. Я думав, вона десь недалеко від мого номера, але, здається, трохи загубився — «Девкаліон» ще збиває мене з пантелику, хоч я вже тут не перший рік. Я проходив повз це чарівне місце і не втримався, щоб не помріяти під зірками. — Його голос звучав тужливо. — Такий красивий вечір.

— Так. — Краєм ока Морріґан помітила якийсь рух у вітальні. Вона розсунула штори й посвітила ліхтариком навколо, але це були лише гілки маленького дерева в горщику, що хиталися від вітру з-за дверей. — Де ж воно? — прошепотіла вона.

— Ви щось шукаєте?

— Ну… так. Але, мабуть, ви не повірите, якщо розповім.

Він м’яко всміхнувся.

— Упевнений, що повірю.

Вона розповіла йому про Залу Тіней. Він тільки ледь підвів брову.

— А тоді одна з тіней, які я зробила, вискочила і тепер бігає по готелю, і я повинна знайти її, доки вона не налякає когось до смерті, через що Юпітер втратить свій бізнес і збанкрутує. Джек каже, що єдиний спосіб її вбити — це світити ліхтариком, доки вона зникне.

Містер Джонс не сміявся з неї, не назвав її брехухою, навіть анітрохи не здивувався.

— Ти сама створила цю тінь?

— Ніби так. Але частково вона… утворилася сама.

Він був дивно вражений цим.

— Гм-м. Це страшна тінь, кажеш?

— Вони всі страшні. Навіть якщо зробити якусь милу, як кошеня, вона перетвориться на тигра-людожера або щось таке. Вони намагаються бути страшними.

— Логічно.

Морріґан була здивована.

— Справді?

— Тіні є тіні, міс Кроу. — У його очах відбивалося місячне світло. — Вони хочуть бути темними.

Морріґан щосили водила ліхтариком по кімнаті, сподіваючись, що застане вовка зненацька, якщо він тут. Промінь почав блимати і потроху гаснути. Вона постукала по ліхтарику.

— Здається, батарея розряджається.

З останнім зблиском світло зникло. Вона застогнала.

— Сумніваюся, що це має значення, — сказав містер Джонс. — Міс Кроу, підозрюю, що ваш друг — той, хто розказав вам, як убити тінь…

— Він не мій друг.

— … просто розважався. — Чоловік добродушно всміхнувся. — Скоріше за все, ваша тінь-негідниця вже зникла сама.

Морріґан насупилася.

— Звідки ви знаєте?

— Я вже багато років зупиняюсь у «Девкаліоні». Сподіваюся, за цей час я дізнався хоч трохи його таємниць. Наскільки я розумію, усе, що створюється в Залі Тіней, — не більше ніж ілюзія. Просто вистава. Вони не можуть нікому зашкодити.

— Ви впевнені?

— Цілком.

Морріґан відчула полегшення, а потім її охопила холодна лють. Вона справді щойно витратила мільярд годин, шукаючи ніщо?

— Джек. Я вб’ю його.

Містер Джонс пирснув сміхом.

— Шкода, що ви не можете надіслати справжнього вовка, щоб провчити його. А зараз, на жаль, мені час іти спати. Я виселяюся зранку. Добраніч, міс Кроу. І пам’ятайте — пропозиція мого начальника завжди чинна.

Його вже давно не було в кімнаті, коли Морріґан раптом зрозуміла, що не сказала йому, що тінь — вовк.

— Що ти… ти повинна була шукати в північному крилі!

У фойє, схожому на печеру і тьмяно освітленому, не було нікого, крім Джека, що ніжився в кріслі і читав книжку в тканинній обкладинці. Люстра — яка росла, повільно росла — слабко мерехтіла в нього над головою, все ще на ранній стадії свого розвитку. Джек посвітив ліхтариком Морріґан в обличчя, ледь не осліпивши її, коли вона з’явилася.

— Я там і шукала, ти, пацюче. — Морріґан озирнулася туди, звідки прийшла. — Це північне крило.

— Ні. — Він мав трохи переляканий вигляд. — Це східне. Його закрили на ремонт. Там небезпечно. Ти не повинна туди ходити ні в якому разі. Не вмієш читати?

Він указав на табличку, де було написано: «Ремонт. Небезпечно. Не ходити ні в якому разі». Морріґан пройшла прямо повз неї. «Отаке».

— Ну, це ти винен! — зашипіла вона. — Ти збрехав, Джеку. Нам зовсім не треба було бігати по всьому готелю й шукати того дурнуватого вовка.

— Ти там когось бачила? Фенестра вбила б…

— Кого цікавить східне крило? Ти знав, що тінь зникне сама, хіба ні? Ти брехун.

Джек зовсім не здавався винуватим.

— Я не винен, що ти така довірлива. Спробуй використовувати мозок наступного разу. — Він похмуро похитав головою, бурмочучи: — Не можу повірити, що мій дядько думає, ніби ти можеш вступити в Товариство Дивообраних. Навіть не здатна прочитати табличку.

— Ти заздриш? У цьому річ? — Морріґан кинула ліхтарик на підлогу. — Заздриш, що він обрав мене кандидатом, а не тебе?

Джек примружив очі.

— Що… ти що… заздрю? Тобі? Чого б це я тобі заздрив? У тебе навіть немає дару! Ти сама це сказала, біля Зали…

Морріґан обурено видихнула.

— Ти шпигував за нами!

У цей момент у фойє влетів Готорн, світячи ліхтариком собі в обличчя і маніякально сміючись:

— Му-ха-ха, я Готорн, убивця тіней, бійся мене, вовче-тіне, я твоя смерть.

— Ти запізнився, вбивце тіней, — сказала Морріґан, беручи його ліхтарик і кидаючи його в Джека. — Тінь уже мертва.

— Ох, — Готорн опустив плечі. — А я щойно придумав пісню перемоги на честь того, що я його знищив. Я збирався навчити вас танцю.

Морріґан повела його до ліфта із золота і скла, говорячи так голосно, щоб її слова лунали на все фойє.

— Можеш її переписати, щоб вона була про хитрого племінника Юпітера, який шпигує за людьми, бреше їм і робить так, що його всі ненавидять.

— Або про безталанну кандидатку Юпітера, яка занадто дурна, щоб розуміти, що таке тіні, і бігає готелем, як ідіотка, — сказав Джек, умощуючись знов у крісло зі своєю книжкою.

Морріґан натиснула кнопку свого поверху, все ще охоплена гнівом. Готорн щось мугикав, повертаючись до неї, коли двері зачинилися.

— Що римується з «хитрий племінник»?

Розділ тринадцятий. Випробувальні Перегони

Літо вичерпало свій час, але відмовлялося здаватись без бою. Останні вихідні серпня принесли до Невермура хвилю спеки, а разом з нею не лише пекельні температури, а й такі ж настрої.

— Будь ласка, можна ми будемо ставитися до цього серйозніше? — роздратовано сказала Морріґан. — До другого випробування лише три дні.

Вона вже годину намагалася поговорити з Юпітером, але, здавалося, його увага розпорошилася через спеку. Він сидів у затіненому куточку Пальмового дворика, пив персикову сангрію та розмахував ручним віялом. Поруч Фенестра приймала сонячні ванни, а Френк тихенько хропів під величезним сомбреро. Цього дня Юпітер зробив вихідний для працівників. Було надто спекотно, щоб працювати, і вони весь ранок сварилися між собою.

Джека, на щастя, ніде не було видно. Морріґан вирішила,