Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

у найгірший час, коли Абігель було одинадцять. Занадто доросла, щоб нею керувати, та занадто маленька, щоб розуміти чи контролювати свої почуття. Вона змінилася буквально за одну ніч. Так, ніби вирішила, що навіть банальна ввічливість у спілкуванні з Едом стане зрадою батька. Ед сповідував трохи старомодний авторитарний підхід, і не дуже добре давав собі раду з виявами неповаги з боку Абігель, тож він програвав у порівнянні із завжди веселим Натаном.

— Думаєш, це я винен? — запитав Ед?

Маделін підняла голову:

— Що?

— В тому, що Абігель переїздить до батька? — він мав спантеличений вигляд, явно переживав. — Може, я занадто на неї тиснув?

— Звісно ні, — сказала вона, хоча й думала, що він почасти винен, але який сенс у тому, щоб йому про це сказати? — Думаю, найбільше її приваблює Бонні.

— Слухай, тобі ніколи не спадало на думку, що Бонні лікували електрошоком? — задумливо запитав Ед.

— В ній є певна пустота — погодилась Маделін. Ед зайшов до кімнати та торкнувся однієї з колон на ліжку Абігель.

— Я стільки наморочився, поки зібрав це ліжко, — сказав він. — Думаєш, Натан дасть із цим раду?

Маделін хмикнула.

— Може, варто запропонувати йому допомогу? — запитав Ед. Він і справді так думав. Йому було дискомфортно на саму думку про те, що робота буде зроблена абияк.

— Навіть не думай, — сказала Маделін. — А чому ти досі вдома? Хіба у тебе немає інтерв’ю?

— Є, мушу йти, — Ед нахилився, щоб поцілувати її.

— Хтось цікавий?

— Найстарший книжковий клуб Пірріві, — відповів Ед. — Ось уже сорок років вони щотижня зустрічаються.

— Я б теж організувала книжковий клуб, — сказала Маделін.

* * *

Харпер: Я розкажу про Маделін. Вона запросила усіх батьків до свого книжкового клубу, зокрема мене та Ренату. Оскільки я вже є членом іншого клубу, то відмовилась, мабуть, на щастя. Ми з Ренатою завжди любили хорошу літературу, а не ці легковажні вторинні бестселери. Порожні! Та кожному своє.

Саманта: Уся ця історія з клубом еротичної книжки почалася як жарт. І це, по правді, моя провина. Ми з Маделін чергували у їдальні, і я сказала щось про сексуальну сцену у книзі, яку вона вибрала. Та й, по правді, не така вже й брудна чи гаряча вона була, просто я хотіла посміятися, але Маделін раптом сказала «О, я забула тобі сказати, наш клуб — це клуб еротичної книжки». Так ми і почали його називати, і що більше обурювалися люди на кшталт Харпера та Керол, то більше розходилася Маделін.

Бонні: Щочетверга увечері я провожу заняття з йоги, в іншому разі я б залюбки приєдналася до книжкового клубу Маделін.

Розділ двадцять дев’ятий

За місяць до доброчинної вечірки

— Завтра я маю принести в школу сімейне дерево, — сказав Зіггі.

— Ні, не завтра, наступного тижня, — відповіла Джейн.

Вона сиділа на підлозі ванної кімнати, обпершись спиною об стіну, а Зіггі купався у ванній.

Повітря наповнилося парою та полуничним запахом піни для ванни. Він любив киснути у повній ванні дуже гарячої води з піною.

— Мам, гарячіше, ще гарячіше! — зазвичай вимагав він, хоч уже й почервонів, як рак. Джейн переживала, щоб він не обпікся. — Більше піни! — І вже у ванній він розпочинав довгі і складні ігри, будуючи з піни вулкани, джедаїв, ніндзь та навіть невдоволену маму.

— Для дерева нам потрібен спеціальний картон, — сказав Зіггі.

— На вихідних купимо, — усміхнулася Джейн. Він виклав із волосся та піни ірокез. — Ти смішний!

— Ні, я крутий! — відказав Зіггі. І знову повернувся до своєї гри. — Бабах! Обережніше, майстре Йода! Де твій світловий меч?

Вода плюскотіла, пінні бульбашки літали у повітрі.

Джейн знову взялася за книжку, яку Маделін вибрала для першої зустрічі книжкового клубу.

— Я обрала книжку, в якій багато сексу, наркотиків та вбивств, — сказала Маделін. — Тож у нас буде активна дискусія. А в ідеалі — сварка.

У книжці описувалися події двадцятих років. То був чудовий роман. Читання приносило Джейн задоволення. Прочитати хорошу книжку — ніби повернутися в улюб­лену місцинку.

Джейн саме перейшла до сексуальної сцени, перегорнула сторінку.

— Зараз я заціджу тобі в морду, — вигукнув Зіггі.

— Не кажи «заціджу в морду», — сказала Джейн, не відриваючи погляду від сторінки. — Так негарно. — І знову переключилася на книжку. Хмаринка полуничної піни впала на сторінку. Джейн скинула піну пальцем. Десь глибоко всередині щось тьохнуло — ледь вловиме відчуття. Вона вмостилася зручніше на кахельній долівці. Ні. Точно ні. Через книжку? Від двох майстерно написаних параграфів? Та насправді так воно і було. Вона відчувала легке збудження.

Усвідомлення того, що після всіх цих років вона може відчувати щось таке природне, біологічне та приємне, стало для неї справжнім одкровенням.

На мить їй здалося, що зі стелі за нею спостерігає око, Джейн перехопило дихання, однак раптом нею оволодів напад гніву — аж ніздрі роздулися. «Я відмовляюся, — сказала вона своїм спогадам — опираюся цим спогадам сьогодні, бо, знаєш що, я пам’ятаю секс іншим. Я пам’ятаю звичайного хлопця, звичайне ліжко, і хай там не було таких накрохмалених простирадел, зате зі стелі на тебе ніхто не витріщався, і не було тієї оглушливої тиші, а була музика та інші звичайні звуки, і природне світло, і він думав, що я гарна, чуєш, придурку, він думав, що я гарна, і я була гарненькою, як ти взагалі міг, як ти міг, як міг?»

— Мам? — покликав Зіггі.

— Що? — відповіла вона. Її наповнювало дивне, ніби сердите відчуття щастя, ніби хтось хотів заборонити їй його відчувати.

— Мені потрібна ось така ложка, — він намалював у повітрі напівколо.

Він хотів ложку для яєць.

— Зіггі, досить кухонного начиння у ванній, — сказала вона, але вже відклала книжку та встала, щоб піти на кухню по ложку.

— Дякую, мамусю, — сказав Зіггі з янгольським виглядом, Джейн подивилася на його великі зелені очі, на малесенькі краплинки води на його віях і сказала:

— Люблю тебе дуже-дуже, Зіггі.

— Але ложка мені потрібна терміново, — сказав Зіггі.

— Гаразд, — відповіла Джейн.

Вона вже виходила з ванної, коли Зіггі запитав:

— Думаєш, панна Барнс розсердиться, якщо я не принесу своє сімейне дерево?

— Котику, але ж це наступного тижня, — сказала Джейн. Вона пішла на кухню та взяла записку, прикріплену до холодильника магнітом: «Діти розповідатимуть про свої генеалогічні дерева, слід принести проєкти на п’ятницю, двадцять четвертого» — От, лихо!

Зіггі мав рацію. Сімейне дерево треба здати завтра. У неї в голові засіло, що сімейне дерево слід підготувати на ту ж п’ятницю, коли у тата день народження, але ж святкування перенесли на тиждень, бо її брат кудись їхав