Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

С’нґак розповів йому страхітливі речі про повзучого хаоса Ньярлатотепа і застеріг його нізащо не наближатися до центру порожнечі, де султан демонів Азатот ненаситно поглинає все у темряві. Хай там як, а немудро було заїдатися з Великими Древніми; якщо ж вони так наполегливо приховували від нього шлях до чарівливого присмеркового міста, то краще його і не шукати.

До того ж, Куранес сумнівався, що його гість матиме якусь користь, навіть якщо таки зможе знайти те місто й дістатися до нього. Він і сам бачив сни, ба більше — довгі роки жадав дістатися прегарного Селефаїса і краю Ут-Нарґаї, він прагнув свободи, барв, недосяжного життя без земних кайданів, звичаїв та дурощів. Але тепер, коли він дістався цього міста і цього краю і утвердився в ньому на престолі, то виявилося, що свобода і безмежні можливості надто швидко набридають і стають одноманітними, змушуючи відчайдушно прагнути бодай якогось тривкого зв’язку з почуттями і спогадами. Він був королем Ут-Нарґаї, проте не бачив у цьому сенсу і постійно сумував за давно знайомими йому речами з Англії, які були за його юності. Він був ладен віддати і ціле королівство за єдиний звук дзвонів корнуельської церкви на світанку, а тисячу мінаретів Селефаїса — за крутовершя дахів у селі біля його дому. Тож він і сказав гостю, що те незнане присмеркове місто може і не вдовольнити його жадань, може виявитись не тим, що він шукав, — і можливо, краще йому залишитися прекрасним напівзабутим сном. Він-бо нерідко навідував Картера колись, ще наяву, і знав, серед яких мальовничих схилів Нової Англії той народився.

Нарешті, Куранес був переконаний, що Картер сумуватиме лише за ранніми спогадами свого життя: за відблисками Бікон-Хілл у світлі призахідного сонця, за високими дзвіницями і крутими звивистими вуличками химерного Кінґзпорта, за старезними двосхилими дахами прадавнього, оповитого таємницями відьмацтва Аркгема, за благословенними просторами луків і полів, де‑не-де підперезаних кам’яними стінами та поцяткованих дахами біленьких ферм, які тут і там прозирають крізь зелень. Він пояснив усе це Рендольфу Картеру, але той твердо стояв на своєму. Тож і розпрощалися вони кожен при своїй думці, і Картер повернувся крізь бронзову браму назад до Селефаїса й рушив униз Вулицею Колон до старого причалу, де знову розмовляв із моряками з далеких країв, очікуючи прибуття темних кораблів з холодного, сутінкового Інґанока, бо в жилах тих моряків і торговців оніксом тече кров Великих.

Одного зоряного вечора, коли над гаванню ясно сяяв Фарос[72], він освітив довгожданий корабель, що став на якір біля причалу, і з нього на берег почали виходити матроси і купці з дивними обличчями — один за одним, гурт за гуртом вони прямували до старовинних таверн на узбережжі. Попри хвилювання, яке охопило Картера, коли у рисах живих облич він побачив втілення божественного лика Нґранека, він не квапився заговорювати з мовчазними мореплавцями. Картер не знав, наскільки цим дітям Великих притаманні гординя, потаємність, а чи призабуті потойбічні спогади, проте був певен, що немудро розповідати їм про свої пошуки або надто прискіпливо розпитувати про холодну пустелю, що простягається на північ від їхньої присмеркової землі. Вони мало спілкувалися з іншими відвідувачами прибережних таверн, а збивалися групками у віддалених закутках і стиха наспівували незнайомі мелодії незнаних земель або мовою, не зрозумілою іншим мешканцям краю снів, переповідали одне одному довгі історії. І такі незвичні, такі зворушливі були ці мотиви та оповідки, що про їхні чари можна було судити навіть з того, як міняться обличчя слухачів, хоча для пересічних вух вони звучали тільки дивними гармоніями і незвичними мелодіями.

Цілий тиждень таємничі моряки сиділи у тавернах і торгували на базарах Селефаїса, але перш ніж вони встигли відчалити, Картерові вдалося домовитися про місце на їхньому кораблі — мовляв, він старий добувач оніксу, якому не терпиться попрацювати на їхніх копальнях. Корабель був просто чудовий, бездоганної роботи, побудований з тику[73], з ебеновими інкрустаціями та золотими канітелями, а каюта, яку відвели подорожньому, була обшита шовком та оксамитом. Одного ранку, коли закінчився приплив, на кораблі поставили вітрила, підняли якір, і Картер, стоячи на високій кормі, бачив, як удалині тануть осяяні сонцем стіни, бронзові статуї та золоті мінарети вічного Селефаїса, а засніжена верхівка гори Аран ставала все меншою й меншою. Коли настав полудень на видноколі вже не було нічого, крім лагідної блакиті Серенерійського моря, та ще ген віддалік виднілася барвиста галера, яка пливла у той повитий хмарами Серенерійський край, де небо зустрічається з морем.

Настала ніч, небо всіялося яскравими зорями, і чорний корабель тримав курс на Малий Віз та Малу Ведмедицю[74], які повільно оберталися в небесах. А моряки співали дивні пісні незнаних країв, а тоді один за одним стали спускатися в кубрик, і тільки вахтові, нудьгуючи, мурмотіли собі під ніс якісь старі пісні, раз по раз перехиляючись через перила і споглядаючи, як блискітливі рибки пустують у морській глибині. Картер пішов спати опівночі, а прокинувся з першим промінням сонця, яке сяяло значно південніше, ніж він звик бачити. І цілий день він намагався заприязнитися з командою корабля, розговорити їх, бодай щось дізнатися про їхню холодну сутінкову землю, про їхнє ошатне оніксове місто, про їхній страх перед високими і непрохідними хребтами, за якими, кажуть, лежить Ленґ. Їм було шкода, що в Інґаноку немає котів, і гадали, що то все через близькість страшного плоскогір’я. Лише про кам’янисту пустелю, що на півночі, вони не сказали ні слова. Щось не так було з тією пустелею, і здавалося, що вони вирішили просто забути про її існування.

Пізніше вони говорили про копальні, в яких Картер начебто мав намір працювати. Їх було чимало, бо все місто Інґанок було зведене з оніксу, і величезні поліровані блоки цього каменю постачали у Райнар, Оґротан та Селефаїс, а на місці їх продавали купцям із Траа, Іларнека і Кадатерона як матеріал, з якого у тих славнозвісних портах виготовляли дивовижні вироби. А далеко на півночі, майже на краю тієї самої холодної пустелі, існування якої не визнають моряки з Інґанока, розташована закинута сьогодні копальня, більша за всі інші; у давно забуті часи там добувались такі колосальні брили і блоки, що сам вигляд їхніх лакун у товщі породи здатен будь-кого нажахати до смерті. Ніхто не може сказати, хто видобував ті блоки і як їх транспортували, проте всі сходилися на тому, що краще не навідувати ту копальню, яка може берегти геть нелюдські спогади. Тож її й полишили там, серед вічного присмерку, де тільки круки та птахи шантак, про які ходять лише чутки, відають безмір її глибин. І щойно Картер почув про цю копальню, його наче струмом ударило, — бо ж він пам’ятав давні легенди про те, що палац Великих на верхівці Кадата збудовано з оніксу.

Що не день, то нижче й нижче стояло сонце у зеніті, натомість все густішими ставали тумани. Минуло ще два тижні — і сонце зовсім зникло, запали дивні сірі сутінки, коли за дня світло ледь сочилося крізь нерозривну поволоку густих хмар, а вночі небо не знало зірок, тільки тьмяно мерехтів нижній край хмар. На двадцятий день удалині забовваніла велика