Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

й про інші дивні речі — про лиховісні проя´ви та безіменних вартових того місця. Він не знав, чи це та сама легендарна пустка, серед якої височіє незвіданий Кадат, хоча навряд чи просто так там були всі ті проя´ви і вартові, якщо вони тільки справді існували.

Наступного дня Картер вирушив угору вулицею Колон до бірюзового храму і побалакав із верховним жерцем. Хоч у Селефаїсі поклоняються переважно Нат-Гортату, у денних молитвах згадуються всі Великі Древні, тож не дивно, що жрець добре тямив у їхніх примхах. Як і Атал у далекому Ултарі, він рішуче заперечував проти будь-яких спроб побачити їх увіч, заявляючи, що вони запальні й норовливі та перебувають під захистом божевільних Інших Богів з-Позасвіту, чия душа і посланець — повзучий хаос Ньярлатотеп. Те, як ревно вони приховували чудесне присмеркове місто, очевидно свідчило, наскільки їм не хотілося, щоб Картер його знайшов, і небагато було шансів на те, що вони зважать на гостя, який захотів їх побачити і просто попросити про милість. Ніхто й ніколи раніше не знаходив Кадата, і надалі теж ніхто й ніколи не мав його знайти. Однак чутки про величний оніксовий замок Великих Древніх анітрохи не похитнули Картерової певності.

Подякувавши увінчаному орхідеями жерцю, Картер покинув храм і рушив на базар м’ясників, де, вгодований і задоволений життям, мешкав вожак котів Селефаїса. Це сіре, всіма шановане створіння, вилежувалось під сонечком на оніксовій бруківці, а коли прохач наблизився, той просто ліниво простягнув лапу. Але коли Картер повторив паролі та привітання, які йому повідомив старий котячий генерал з Ултара, пухнастий патріарх нараз став вельми товариським та говірким і розповів йому чимало таємниць, відомих лише котам, що живуть на приморських схилах Ут-Нарґаї. А що найважливіше, він згадав деякі речі, про які йому потайки розповідали лякливі портові коти Селефаїса, — про чоловіків з Інґанока, на темні кораблі яких не ступить жоден кіт.

Здається, цих людей оточує якась геть неземна аура, хоча коти не заходять на їхні кораблі зовсім не тому. А річ у тім, що на Інґаноку лежать тіні, яких не може витримати жоден кіт, тож у цьому холодному краю вічних сутінок ніколи не лунає радісне муркотіння чи домашній нявкіт. Ніхто не знає причини — чи це та поволока, яку приносить вітер з непрохідних вершин Ленґ, чи те, що сочиться повітрям з холодної північної пустелі; але не можна заперечувати факту, що у тих далеких землях плодиться щось з-поза меж цього світу, чого не люблять коти і що вони, до того ж, відчувають сильніше, ніж люди. Саме тому вони ані лапою не ступають на темні кораблі, які пливуть до базальтових причалів Інґанока.

А ще старий вожак котів розповів йому, де знайти давнього друга Картера — Куранеса, який в його останніх снах почергово правив то у Палаці Сімдесяти Насолод із рожевого кришталю, що в Селефаїсі, то у коронованому вежами захмарному замку небоплавного Серенніана. Скидалося на те, що жодне із цих місць більше не приносило йому спокою, навпаки — він став дуже сумувати за англійськими скелями та низинами, які пам’ятав іще хлоп’ям; де у маленьких сонних селах з-за ґратчастих віконечок вечорами лунають пісні старої Англії, де сірі дзвіниці ошатно здіймаються над зеленню тихих долин. Він не міг повернутися до цих див явного світу, бо його тіло померло; проте він зробив найкраще з того, що міг, — наснив собі невеличкий клаптик землі на схід від міста, де від прибережних скель до підніжжя Танарійських гір поля плавно здіймаються вгору. Там він і жив, у сірокам’яній готичній садибі, яка виходила вікнами на море, уявляючи, що це прадавні вежі Тревора, де він народився і де тринадцять поколінь його пращурів уперше побачили світ. На березі поблизу він побудував маленьке корнуольське рибальське селище із крутими брукованими вуличками, оселивши там людей із найбільш, як йому здавалося, англійськими обличчями, намагався навіть навчити їх розмовляти такою милою його серцю говіркою старих корнуольських рибалок. У поближній долині він звів величне норманське абатство[69], вежу якого йому було видно з вікна, а навколо нього, на подвір’ї, встановив кам’яні плити, на яких викарбував імена своїх пращурів, і мох, яким вони поросли, виглядав достоту як мох старої Англії. Бо хоча Куранес був королем у країні снів, і панував над усіма дивами і чудесами, радощами та пишнотами, задоволеннями та насолодами, дивовижами та незнаними утіхами, які тільки можна уявити, він би радо навіки зрікся всієї своєї могуті та свободи заради одного благословенного дня, який він міг би провести простим хлопчаком у чистій та тихій Англії прадавній, улюбленій Англії, яка бентежила його єство, і якій він незмінно, вічно належав.

Тож коли Картер нарешті розпрощався зі старим, сивим котячим вожаком, він не рушив на пошуки оперезаного терасами палацу з рожевого кришталю, а вийшов крізь східну браму і подався заквітчаним маргаритками лугом до увінчаного шпилем фронтону, який виднівся серед дубів у парку, що плавно здіймався до прибережних скель. Невдовзі він уже був поблизу високого живоплоту, де за брамою стояла невеличка цегляна вартівня, а коли він смикнув за дзвіночок, назустріч вийшов не пишно вдягнений і напомаджений палацовий лакей, а маленький дідок у робочому халаті, який з усіх сил намагався наслідувати говірку мешканців далекого Корнуолу. І Картер пройшов тінистою стежиною поміж дерев, надзвичайно схожих на англійські, і піднявся на тераси серед садів розбитих у стилі часів королеви Анни[70]. Біля дверей, старомодно оздоблених кам’яними котами, Картера зустрів вусатий лакей у добре підігнаній лівреї, провів його в бібліотеку, де у кріслі біля вікна сидів Куранес, володар Ут-Нарґаї та Серенійських Небес, сумовито дивлячись на своє невеличке приморське сільце, марно сподіваючись, що ось прийде його стара нянька та почне його шпетити, бо він ще не зібрався на ту паскудну вечірку просто неба[71] у вікарія, а карета уже чекає, та й матір втрачає терпіння.

Куранес, зодягнений у шати фасону, який вельми полюбляли лондонські кравці ще в роки його юності, радісно зірвався з місця назустріч гостю; бо ж вигляд англосакса з реального світу безмежно його втішив, хай навіть цей сакс був усього лише з Бостона, штат Массачусетс, а не з рідного Корнуолу. О, вони довго говорили про давні часи, і їм було що сказати одне одному, адже обоє були досвідченими сновидами, добре обізнаними з дивами незнаних місць. Куранесові довелося навіть побувати у позазоряній безодні за межею всіх світів, і кажуть, що він єдиний повернувся при здоровому глузді з тієї мандрівки.

Нарешті Картер виклав йому мету своєї мандрівки і поставив господарю ті самі запитання, які він ставив уже стільком іншим. Куранес не знав, ані де шукати Кадат, ані де стоїть чарівне присмеркове місто, проте добре тямив, що Великі — надто небезпечні створіння, щоб їх шукати, а Інші Боги ревно, хоч і незрозумілими смертним способами, захищали їх від надмірної цікавості людей. О, він чимало дізнався про Інших Богів у віддалених закапелках космосу, а надто в тій його частині, де не існує форм, а різнобарвні гази пізнають найдивовижніші таїни. Фіолетовий газ на ім’я