Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

на якій стояв Тран: на віддалених пагорбах тут і там здіймалися невеличкі храми, ближче до берега під гостроверхими червоними дахами дрімали села, порозкидавши на осонні рибальські перемети. Ні на мить не забуваючи про мету своїх пошуків, Картер докладно розпитував усіх моряків про тих, кого їм доводилося зустрічати у тавернах Селефаїса, цікавлячись іменами та звичками дивних людей із продовгуватими розкосими очима, вухами з видовженими мочками, тонкими носами і гострими підборіддями, які припливали з півночі на темних кораблях і продавали онікс, взамін купуючи різьблений нефрит, золоте прядиво і маленьких червоних співочих пташок Селефаїса. Моряки небагато знали про цих людей — хіба те, що вони неговіркі і викликають у людей благоговіння.

Їхня країна, яка лежить дуже далеко, називається Інґанок, і мало хто наважувався туди мандрувати, бо то був крижаний край вічних сутінків, який, казали, розташований неподалік від жахливого Ленґа, хоча з того боку, де, припускали, має бути Ленґ, височіли непрохідні гори, тож ніхто не міг сказати напевне, чи там і справді є те страшне плоскогір’я, на якому стоять жахаючі кам’яні села і монастирі, про які не варто згадувати, чи ці чутки були породжені просто страхом, який ночами навідував лякливих людей, коли ті височенні, непрохідні стрімчаки чорніли супроти низького місяця. Звісно, до Ленґу можна було дістатися з різних океанів. Що ж до інших кордонів Інґанока, то тут моряки не могли сказати нічого певного, так само як і про холодну пустку та незвіданий Кадат — про них вони не чули нічого, крім, хіба, кількох непевних поголосків. А про чудесне присмеркове місто, яке шукав Картер, вони й взагалі нічого не знали. Тож мандрівник більше нічого не розпитував у них про ті далекі землі, вирішивши зачекати до тієї пори, коли він зможе поговорити з тими дивними людьми із холодного Інґанока, повитого вічною сутінню, які доводяться ріднею богам, чиї кам’яні риси вирізьблено на схилі Нґранека.

Уже коли день стояв у розпалі, галеон дістався до відгалуження річки, яке несе води крізь запашні праліси Кледа. Тут Картерові захотілося на якийсь час зійти на берег, бо серед цих тропічних хащ сплять самотні й усіма забуті дивовижні палаци з чорного дерева, в яких колись мешкали легендарні монархи країни, назва якої давно стерлася з пам’яті. Чари Древніх бережуть ті місця від руйнування і тліну, бо сказано, що одного дня вони знову будуть заселені; їх здалека у місячному сяйві бачать погоничі слонів, хоча ніхто не наважується підійти до них ближче, остерігаючись вартових, які їх стережуть. Але корабель плинув далі, в сутінках затихали звуки дня, а перші зорі по-змовницькому переморгувалися з ранніми світлячками, які вилися берегами, праліс уже залишився далеко позаду, і тільки розлиті у повітрі пахощі нагадували, що він узагалі був. І так усю ніч плинув той галеон повз незримі й незнані таємниці. Одного разу дозорець повідомив, що бачить вогні на східних пагорбах, але сонний капітан відповів, що краще на них взагалі не дивитися, бо ж невідомо, хто чи що їх запалило.

На ранок береги річки сильно розійшлися, і з вигляду хатинок, які стояли уздовж берегів, Картер зрозумів, що вони наближаються до великого торгового міста Гленіт, що біля Серенерійського моря. Його мури були зведені з необробленого граніту, а будинки вигадливо увінчані яскравими, прикрашеними ліпниною фронтонами. Люди у Гленіті радше схожі на мешканців явного світу, аніж на мешканців краю снів; власне, саме місто не славиться нічим, окрім торгівлі, та ще виробів своїх цехових майстрів. Причали у Гленіті дубові, і галеон на якийсь час пришвартувався до одного з них, поки капітан вів торгівлю у прибережних тавернах. Картер також зійшов на берег і з цікавістю роззирався роз’їждженими ґрунтовими вуличками, по яких снували запряжені волами дерев’яні брички, а збуджені купці на базарах один поперед одного розхвалювали свій товар. Усі прибережні таверни, просолені бризками припливних хвиль, купчилися біля причалів на брукованих вуличках і, здавалося, були неймовірно старими — таке враження створювали низенькі закіптюжені стелі і прикриті віконницями зеленаві круглі шибки. У тих тавернах старі моряки говорили про далекі порти, розповідали чимало історій про дивних людей із краю вічних сутінків — Інґанока, але і їм нічого було додати до того, що вже розповіли моряки з галеона. Потім нарешті, після всіх вивантажень і завантажень товарів, корабель знову вирушив у плавання призахідним морем, а високі мури та вигадливі фронтони Гленіта ставали все меншими і меншими, доки останні золоті промені дня ще дарували їм дивовижну красу, яка стократ перевершує ту, якою їх змогли наділити люди.

Дві ночі й два дні галеон плив водами Серенерійського моря, не побачивши жодної смужки землі і зустрівши дорогою лише один корабель. Тоді, ближче до вечора другого дня, попереду зблиснула засніжена вершина Арана, підніжжя якого поросло деревами гінкго, і Картер зрозумів, що вони дісталися краю Ут-Нарґаї і чудесного міста Селефаїса. Невдовзі перед ними засяяли мінарети того прекрасного міста, його білосніжні мури з бронзовими статуями і величний кам’яний міст у гирлі Наракси. За містом здіймалися пологі зелені пагорби, порослі гаями і садками асфоделей, всіяні маленькими капличками і хатинками; а ген далеко на овиді здіймався багряний кряж Танарійських гір, могутній і таємничий, за яким пролягають заборонені шляхи до світу людей та в інші краї сну.

У гавані було повно різнокольорових галер; деякі були з повитого хмарами мармурового міста Серенніан, яке лежить у нескінченному просторі за межею, де море зустрічається з сонцем, а деякі — з ближчих до реальності портів, які омивають океани царства сну. І серед цього розмаїття кораблів стерновий правив угору, до оповитих запахом прянощів причалів, де ґалеон став на якір у сутінках, коли над водами замерехтіли мільйони вогнів міста. Це безсмертне місто видив щоразу здавалося новим, бо час тут не мав влади потьмарювати і нищити. У храмі Нат-Гортата бірюза така сама яскрава, як і завжди, а вісімдесят жерців у вінках орхідей — ті самісінькі, що звели його десять тисяч років тому. Досі блищить бронза на величній брамі, а онікс під ногами не стоптується і не кришиться. Величні бронзові статуї, що стоять на мурах, дивляться вниз, на купців та погоничів верблюдів, які старші за саму пам’ять, — а все ж без жодної сивої волосини у заплетених бородах.

Картер не зразу вирушив на пошуки храму, палацу чи цитаделі, а ненадовго залишився на узбережжі серед купців та моряків. А коли для чуток та легенд уже занадто споночіло, він відшукав старезну, добре знайому йому таверну і заночував там, бачачи сни про богів незвіданого Кадата, яких він шукав. Наступного дня він обійшов усе узбережжя в пошуках дивних моряків з Інґанока, але йому сказали, що зараз жодного з них немає у порту і що їхні галери з півночі не заходили сюди два тижні. Проте він знайшов одного моряка-торабонійця, який бував в Інґаноку і працював в оніксових копальнях того присмеркового краю; так, розповідав моряк, на північ від населених земель і справді лежить пустеля, яку всі бояться і обминають десятою дорогою. Торабонієць вважав, що та пустеля огинає найдальший край непрохідних вершин жахливого плоскогір’я Ленґ і саме тому її так бояться, але потім додав, що подейкують ще