Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

Розділ 18

А на наступний день ми вирушаємо у магазин меблів. Гостьова спальня й досі порожня, поки я живу у вітальні. Але нарікати мені нічого. Там спокійно і затишно. Ніхто не заважає вчитись і не відволікає своїми перепалками. А, найголовніше, немає Даміра. Я всім задоволена. Проте Дем’ян наполягає на тому, щоб облаштувати одну з гостьових спалень нагорі. І я змушена погодитись, як не крути, а вітальня прохідна, і мої особисті речі там виглядають не зовсім доречно.

По правді кажучи, я трішки остерігалась, що Дем'ян буде наполягати на інтимних стосунках. Все ж дорослий чоловік у якого є свої потреби. Але він мовчить, ніяк не зачіпає цю тему. Лише поцілунки стають палкішими. Таке враження, що поговоривши  й з'ясувавши те, що між нами відбувається, він нарешті отримав карт-бланш на доторки та ласку. Й тепер постійно мене обіймає, пригортає й голубить. Я, незвикла до стількох доторків та ніжностей, трохи гублюсь, але щиро насолоджуюсь. Навіть не уявляла, що мені коли-небудь може сподобатись таке відношення. В моїй сім'ї подібне ставлення називали "телячими ніжностями" й вважали дурницями.

У великому супермаркеті людно, Перед святами не тільки ми вирішили обновити інтер'єр. Купа людей совається між стелажами, придивляється й прицінюється. Очі розбігаються від різноманіття меблів, оздоб та декору.

Деякі вітрини взагалі облаштовані як зразок кімнат. Гуляєш рядами й наче зазираєш у чужі кімнати.

— То що скажеш? — запитує Дем’ян, повертаючись до мене.

Ми у відділі спалень, зручно вмостились на великому двоспальному ліжку й оцінюємо ортопедичний матрац.

— Не знаю, — розгублююсь. — А тобі як?

— До чого тут я, — заправляє мені пасмо за вухо. — Тобі на ньому спати. Принаймні деякий час.

Червонію.

— Але ж деякий час, а дім твій, тобі його облаштовувати, — витискаю з себе.  

— Не бачу нічого поганого в тому, щоб і ти приклала до цього руку. Ти ж у нас дизайнер.

Пирхаю і знову повертаюсь на спину. На стелі яскраві лампи мигають блискітками на плафоні.

Ліжко гарне, якісне. Зі світло-зеленим, майже білим узголів’ям. До нього ще крісло в комплекті, комод, тумба та туалетний столик. Все це коштує просто неймовірні, божевільні гроші. Але Дем’ян заборонив мені дивитись на цінники. І я нерішуче мовчу. Хоч мені все дуже подобається.

— Гаразд, Снігуронька, — рвучко підіймається. — Гадаю, я вже все зрозумів. Беремо!

Відчуваю, як щоки пашать. Здогадався, як мені усе припало до душі. Насправді це дійсно спальня з моїх снів. Коли була маленькою й засинала на продавленому дивані у спільній з братом дитячій, часто уявляла себе принцесою, у якої не тільки у таке фантастичне ліжко, дзеркало, особиста шафа, а ще й окрема кімната. Власний куточок, який належить тільки їй.

— Ще балдахіна не вистачає,  жартівливо пирхаю.

— У чому проблема? — цілком серйозно видає Дем'ян. — Хочеш балдахін, буде!

— Ой ні! — лякаюсь, махаю руками. — Це лише дитячі фантазії.

Його руки обхоплюють мене за щоки, змушують поглянути в очі.

— Ніщо не завадить мені втілити в життя найбезглуздіші твої мрії. Всі до одної. Запам'ятай.

— Але... Але ж... — кліпаю очима.

— Ніяких "але ж", — хрипко заявляє і раптом палко цілує. Та так, що всі протести миттю вилітають з голови. А коли поцілунок закінчується і я вже готова розтектись калюжкою, заявляє: — А тепер підберімо світильники, лампи, килим та решту... Доречі, письмовий стіл тобі теж не завадить.

Голова йде обертом. Він такий наполегливий, що моя нерішучість ще більше впадати в очі. Але інколи ловлю себе на думці, як же приємно, коли ось так піклуються, прислухаються о думки й дають свободу.

Меблі домовляємось, щоб доставили завтра. Ще одну ніч я проведу у вітальні. Чи ми… Бо минулої Дем’ян так і не підіймався до себе. Ми прокинулись вранці разом, і я з соромом помітила, що ледь не видерлась зверху на нього, міцно обхопивши руками й ногами.

— Тепер пропоную перекусити й подумати. Насправді я так втомився, що нічого вдома готувати не хочу. Ти, підозрюю, також.

Киваю, не приховуючи правду. З дому ми вибрались під вечір, коли робочий день Дем’яна завершився. Я цей весь час потратила на підготовку до екзамену, залишки картоплі з'їлись ще в обід. І готувати вечерю дійсно не хотілось.

— Куди підемо? Тут безліч ресторанів.

Я дивлюсь на яскраві вивіски, пафосних відвідувачів і розумію, що навіть шматочка проковтнути не зможу у такій обстановці.

— А може піцу? — пропоную вицупивши очима вивіску відомої мережі.

— Піцу? Впевнена? Не хочеш у "Клеопатру", наприклад, — називає досить модний ресторан.

— Я не вдягнена для такого, — червонію.

Дем'ян здивовано підіймає брови.

— І яка різниця? Ми ж туди їсти йдемо. Тебе лише це спиняє?

— Не лише. Просто… — Кусаю губи. Навіть не знаю, як він сприйме те, що хочу сказати. — Я... мені насправді байдуже на дрескод і що думають інші. Найголовніше — внутрішні почуття Те що відчуваю. І якщо мені буде некомфортно... Якщо я не зможу насолодитись їжею та твоєю компанією серед цієї мішури, то навіщо? Ні Дем, я не готова. Це ж усе понти, правда. А піца в "Маленькій Італії" дуже смачна...

— Он як… Снігурка… Тоді точно піцерія. Що я тобі говорив про бажання? — Чмокає в ніс. 

Влаштовуємось у затишному куточку, на м’якому диванчику. І поки чекаємо на замовлення, я п’ю апельсиновий сік. А Дем’ян, вибачившись, відкриває скайп, який уже хвилин десь теленькає на телефоні. Здається мого айтівця дуже хочуть на роботі.

Я не серджусь, насправді мені дуже приємно, що він такий захоплений, таки відданий улюбленій справі. Бо й сама така. Для мене знайти, чим зайнятись, поки Дем’ян вирішує свої справи, зовсім не проблема.

Зараз могла б теж дістати планшет та помалювати, але немає натхнення. Тому просто роздивляюсь інших відвідувачів. І раптово наштовхуюсь поглядом на веселу компанію дівчат. Не відразу впізнаю одногрупниць. Хтось з них, як не соромно зізнатись, мене помічає перший, та махає рукою. І вже тоді, привітавшись у відповідь, знічено червонію — вся зграйка синхронно підіймає вгору великі пальці, оцінивши Дем'яна. Лиш одна ігнорує, і я розумію, що це Катя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍