Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

бетсі берон

І от, коли я там лежав, мені сяйнуло з силою справжнього одкровення, що мене (Елсона Фарвелла, чудового хлопця, улюбленого сина своєї матері) просто підло обманули, і тепер (а вгорі, у небі, саме розривалися кольорові ракети й утворювали там і «Стару славу»[4], і курча на прогулянці, і зелено-золоту комету, ніби відзначаючи вчинений наді мною жарт, а кожен новий вибух викликав у тих товстих, розбещених дітей Істів захоплені вигуки) я вже жалкував про кожну мить примирення, всміхання та святочного чекання, й усім серцем прагнув (там-таки, у пістрявому затінку під деревом, над яким сяяв місяць… в останні секунди перебування у тій попередній місцині затінок перетворився на справжню усетінь), прагнув, щоб до мене повернулося здоров’я, хоча б ненадовго, бодай на якусь годинку, щоб я міг відтак виправити свою найбільшу помилку і відкинути весь острах, позбутися звички підлабузнюватися та запобігати ласки, і піти до тих завжди таких самовдоволених Істів, і відгамселити їх добрячою ломакою, і потяти ножем, і розірвати їх на шматки, і мокрого місця від них не зоставити, і роздерти їхній намет, і спалити дотла той будинок, і таким чином повернути собі бодай… е-е…

елсон фарвелл

«…бодай одробину людської природи, бо тільки тварина…»

бетсі берон

От власне: бодай одробину людської природи, бо тільки тварина могла б покірливо й без нарікань зносити те, що довелося знести мені, і навіть тварина не стала б намагатися перейняти звичаї та вдачу своїх господарів, сподіваючись отримати за це винагороду.

Та було вже надто пізно.

І тепер надто пізно.

І завжди буде надто пізно.

Коли наступного дня мою відсутність усе-таки помітили, то відправили назад містера Частерлі, він же, дізнавшись, де я, навіть не вважав за потрібне відвезти мене додому, а домовився натомість з одним німцем, який забрав мене і пожбурив на свій візок, де вже було кілька інших…

елсон фарвелл

Той с*** німак пів хлібини в моєї жінки поцупив!

едді берон

Ага, добрий хлібець був.

бетсі берон

Там ми з Елсоном і запізналися.

едді берон

На тому візку.

бетсі берон

Відтоді й товаришуємо.

едді берон

І доки я не помщуся, нікуди звідси не піду.

елсон фарвелл

Та годі вже, друзяко, не бачити тобі ніякої, к***, помсти.

едді берон

У тому, що з тобою сталося, є один урок.

бетсі берон

Якщо вже ти не вродився білим, то не намагайся ним стати.

едді берон

Якби я зумів повернутися до тієї попередньої місцини, то помстився би ще й тепер.

Скинув би полиці у спальні на голову малому товстунові Реджиналду; підлаштував би так, що місіс звалилася би зі сходів і скрутила би собі в’язи, а на містерові загорівся б одяг — прямо біля ліжка його скалічілої дружини; наслав би на той дім моровицю і повбивав би всіх дітей, навіть найменшого, якого колись дуже…

елсон фарвелл

Гаразд, Елсоне, мушу сказати — вибач, переб’ю тебе, — що на мою долю жодних таких важких випробувань, як ти описуєш, не випало.

Містер Коннер зі своєю доброю дружиною та всі їхні діти й онуки були для мене наче сім’я. Ніколи не доводилося мені розлучатися зі своєю дружиною чи дітьми. Їсти ми мали досхочу, руки на нас ніхто не піднімав. Нам виділили невеличку, але гарненьку жовту хатину. У підсумку, враховуючи всі обставини, велося мені дуже непогано. Адже так чи інак кожен працює, зазнаючи тих чи інших обмежень; абсолютної свободи не існує. Тож я (принаймні здебільшого таке в мене було враження) просто жив із притиском на тому, чим тішився би будь-хто інший. Обожнював свою дружину й наших дітей і поводився так, як поводився б на моєму місці будь-який здатний до праці чоловік, тобто робив те, що приносило користь їм і давало нам усім змогу й далі жити разом та тішити одне одного: намагався вірою і правдою служити своїм господарям, які, на наше щастя, самі були людьми вірними і правдивими.

Звісно, завжди траплялися моменти, коли чуєш той чи інший наказ, а з якогось закапелка у тебе в голові озивається нараз такий тоненький невдоволений голосок. Тоді доводилося докладати зусиль, щоб той голосок нехтувати. Він не був якийсь особливо непокірний чи сердитий, просто тоненький такий людський голосок, який нашіптував (та ви й самі знаєте): я хочу робити те, що собі хочу, а не те, що ви мені кажете.

І, мушу зізнатися, заглушити той голосок повністю так ніколи й не вдалося.

Хоча з роками він таки став помітно тихішим.

Хай там як, надто на це скаржитися мені гріх, адже було в мене й чимало хвилин вільних і радісних. Наприклад, у середу пополудні, коли мені давали дві години вільного часу і можна було робити, що заманеться. А що третьої неділі — цілісінький день, якщо не було, звісно, якоїсь запарки. Зізнаюся, у такі моменти перепочинку радість мені приносили речі дуже банальні, ба навіть якісь дитинячі: А чи не піти побалакати хвильку з Редом? Або до ставка і трохи там посидіти. І стежкою отією, а не цією. І ніхто не міг тоді взяти й гукнути: «Томасе, а йди-но сюди!», або «Томасе, прибери цю тацю, будь ласкав», або «Томасе, ту грядку з городиною треба прополоти, поклич Чарлза та Вайолет, нехай нею займуться, гаразд, старий?».

Якщо, звісно, не було якоїсь нагальної потреби. Бо в такому разі, ясна річ, мій перепочинок могли й перервати. Навіть у середу пополудні.

Або в неділю. Або просто серед ночі. Якраз тоді, коли я насолоджувався хвилиною близькості зі своєю дружиною. Або, набігавшись за цілий день, саме забувся сном. Або молився. Або зайшов до вбиральні.

І все ж свої хвилини я мав. Свої вільні хвилини, коли мене ніхто не переривав і можна було діяти на власний розсуд.

Утім, дивина та й годі, але саме спогади про ті хвилини й непокоять мене нині найбільше.

Зокрема, думка про те, що в інших людей з таких хвилин складалося ціле життя.

томас гейвенс

Як же ви опинилися в нашій ямі, сер?

елсон фарвелл

Я був у місті. Виконував одне доручення. Аж раптом відчув біль у грудях і…

томас гейвенс

І що, вас не шукали?

елсон фарвелл

Ще й як шукали!

Шукають і досі, я певен.

Насамперед моя дружина, звісно, а містер і місіс Коннер усіляко їй допомагають.

Річ лиш у тім, що… вони ще мене не