Данило Туптало - Житія Святих - Квітень, Данило Туптало

убогим, скоро від світського життя разом з тими жінками відійшла і в одному відокремленому місці безмовне життя почала, пострижена від одного святого старця. Через три чи чотири роки переконали ті жінки Атанасію блаженну старійшинство над ними прийняти, хоч і не хотіла. Хоч ігуменею вони її називали, сама ж мала себе за найостаннішу, дотримуючись заповіді Господньої: «Той, хто хоче бути з вас більшим, слугою вам хай буде». Але яке слово чи яка мова може передати висоту її смирення: ні одній із жінок, які жили з нею, ніколи не дала послужити собі чи воду на руки злити, недостойною себе називаючи навіть перебувати з ними, а тим паче служби від них приймати недостойною себе вважала. Повстримність її була велика: трохи-бо хліба ячмінного і води в міру ввечері куштувала, але олії і вина, також і коров'ячого масла, і сиру, і риби не їла зовсім, лише у свято Різдва Христового і пресвітлого Воскресення те куштувати звикла, дякуючи Богові. У святу Чотиридесятницю та инші пости по два дні приймала їжу — не хліб, але трохи сирого зілля, пиття в ті пісні дні зовсім не куштувала. Постіллю її було каміння, на землі постелене, малою якоюсь полотниною жорсткою волосяною зверху покрите, на ньому спочивала і, як Давид, кожну ніч сльозами постіль свою змочувала. Божественне бажання всередині в ній горіло, самі сльози в псалмоспівах і молитвах настільки щедро, як потоки з джерела, виходили з очей її. Одяг її верхній був з рун овечих, на споді, на тілі, — жорстка волосяниця. Сну мало приймала, більшу ж частину ночі завжди проводила в молінні належному до Бога і в богомисленні. А вдень, коли сама, коли з иншими, Давидові псалми співала, намагалася жодної години не згубити без молитви й не звільнити уст своїх від славослів'я Божого, як же оспівує Давид: «Благословлю Господа повсякчас, завжди хвала Його в устах моїх». З того ж дня, коли в монастир увійшла, не скуштувала садового овоча аж до кончини своєї через повстримність. Багато ж печалей прийняла, старійшинствуючи над сестрами і піклуючись ними. Зі смирення ж і покори ніколи ні до одної не сказала якогось жорстокого чи докірливого слова, не вийшло з чесних її уст слово яке до когось безчесне — ні до малого, ні до великого, ні до раба, ні до вільного, хоч і багато разів чинили їй непослух, але терпіла все покірністю душевною і праведним серцем, на майбутню винагороду завжди взираючи. Після чотирьох років начальства свого Атанасія блаженна вирішила із сестрами переселитися звідти на инше пустельне безмовніше місце, де б могли легше працювати для Бога в мовчанні. Божим же наставленням зустріли одного ченця старого, пресвітерською й ігуменською честю вшанованого, на ім'я Матей, мужа воістину божественного і святого. Він, добрий їхній намір зрозумівши, показав їм таке, якого бажали, місце на тому ж Егейському острові, на горі одній пустельній, де була давня церква святого первомученика Стефана. Коли те місце преподобна Атанасія побачила, підходячи, сказала: «Я це місце внутрішніми очима давно бачила, і, думаю, ми тут далі будемо жити й помремо». Преподобний Матей, благословенням єпископа того краю, на тому місці при церкві святого Стефана влаштував мешкання блаженній Атанасії і сестрам її.

Годиться ж тут і Матеєве почасти згадати блаженне життя. Мав же той преподобний отець подвиг великий: кожної ночі змовлював цілий Псалтир з молитвами. А коли була потреба заснути, то не спочивав на ребрах, але сидячи трохи сну приймав. Настільки ж велике мужа того було розчулення, що, коли псалми співав і молився чи безкровну божественну здійснював жертву, безперестанно сльози з очей його текли, і кожен, дивлячись на нього, велику здобував користь. Тільки одяг волосяний гострий завжди носив і виснажив плоть свою умертвленням й повстримністю безмірною. Була ж у нього особлива любов і ревність до святого євангелиста Йоана Богослова, улюбленого Христового учня. Коли надходила його річна пам'ять і празник, починаючи Божественну Літургію, одному зі співслужителів, що стояв біля нього, казав: «О, хто б достойний був нині в Ефесі бути і святого апостола Йоана бачити!» Те сказавши, потоки слізні з очей випустив і з серця зітхнув. І була річ чудесна: побачив святого Йоана Богослова, який у вівтарі при божественній трапезі стояв. Не лише він те бачив, а й инші два співслужителі. І стояв святий Йоан, бачили вони його від початку Божественної Літургії аж до відпусту. Від того блаженний Матей настільки насолодився серцем і радісного сповнився розчулення, що до трьох днів не міг куштувати їжі. До того преподобного Матея привели одного чоловіка, усім тілом розслабленого. Над ним змилосердившись, мантію із себе зняв, поклав на плечі йому — і зразу чоловік той став здоровим. Инший прийшов, що мав від дії диявольської лице спотворене, і коли торкнувся преподобний рукою своєю лиця того, роблячи на ньому хресне знамення, зразу лице на попередній свій чин влаштувалося. Старенька одна, яку дух нечистий мучив, прийшовши до святого, молитвами його звільнилася від катування бісівського. Також й инша жінка, черниця, яка подібно страждала від нечистого духа, зцілена була отця святого молитвами.

Це мовилося про преподобного Матея, угодника Божого, який мав дар зцілення від Бога, але, за незбагненними присудами Божими, насильницькою у воді помер смертю. Коли він плив у кораблі до Царгорода, потонув корабель у морі, і всі, що в ньому були, втопилися, і втратив Егінський острів чесні преподобного отця мощі, з них же хворі могли приймати зцілення. Після нього настав инший пресвітер й ігумен, євнух природою, на ім'я Ігнатій, він життям богоугодним й обдаруванням, від Бога даним, подібний був на Матея преподобного і свято прожив, помер добре, а гріб його проганяв бісів і хвороби зцілював. Але знову до повісті про преподобну Атанасію повернімося.

Та блаженна жінка, маючи великі, як же ми казали, смирення й покору, завжди до Бога молилася і часто на небо поглядала, жаху сповнялася і подиву, хмару-бо світлу, яка сонячне проміння випускала, бачила і посеред хмари мужа одного благоліпного, що красою великою світився. Те часто бачила і тому мужеві дивувалася, говорила собі: «І хто мужа того настільки прикрасив? Яка чеснота його настільки світлим і благоліпним зробила?» Коли таке собі думала, здавалося, чує голос, який до неї промовляв: «Мужа, якому дивуєшся, смирення і покора так прикрасили. Хай буде відомо, що й ти так само просвітишся за смирення і покору».

Щодня те бачивши, блаженна тими двома чеснотами, смиренням і покорою, настільки