Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

дружно вібрував сигналами повідомлень. Учні крадькома зиркали у свої торбинки, під парти, кивали головами одне одному й у мій бік.

Я згадала, коли таке було востаннє і що тоді з’ясувалося. Весь цей час я лише чекала неминучого «сюрпризу».

– Що трапилося? – надто гучно поцікавилася я. – Скажіть нарешті, що трапилося.

Найсміливішою виявилася Іззі Марон. Вона спокійно і твердо сказала:

– Просто зараз коло «Таверни» з озера витягають якусь машину.

Руки від несподіванки опустилися на стіл, я нахилилася вперед.

– Яка машина? – всі погляди спрямувалися на мене. Я підвищила голос. – Я питаю, яка машина?!

Іззі набрала повідомлення, почекала відповіді.

– Коричнева, – сказала вона. – Універсал. Старий.

Я вилетіла з класу. Залишила учнів, свій кабінет, усе. Схопила торбинку й через бічні двері побігла до свого авто.

Згодом, коли мене допитували, я не могла згадати тієї поїздки. Не могла згадати жодної деталі. Ось я у своєму класному кабінеті, і наступний спогад – я вже на узбіччі дороги біля стоянки «Озерної таверни», заповненої автомобілями рятувальних служб. Я помчала за ресторан і збігла дамбою вниз, хапаючись за гілки, аби втримати рівновагу.

Перед очима розкрилася картина: косі промені сонця на гладенькій поверхні води. Хмари мошкари над високою травою. Під ногами – пожовкле листя, втоптане у вологу землю. Юрба роззяв на кожному кроці з телефонами в руках напоготові. Представники поліції їх стримують. І евакуатор, розвернутий задом до озера, зачепив щось тросом і тягне з води.

Корба загуркотіла гучніше, над поверхнею води повільно здійнявся кузов авто. З вікон ринула брудна каламутна вода, я підступила ближче. З натовпу хтось щось вигукнув. Хтось указав у мій бік. Периферійним зором я вловила Кайла. Він наближався до мене з простягнутими руками, щось говорив, я бачила, як ворушаться губи, але нічого не чула.

– Це її машина, – сказала я таким спокійним і виваженим тоном, що мало не обдурила сама себе. Ніби насправді тримаю себе в руках. Але ноги вже не слухалися, обличчя переді мною порозпливалися, усе навколо неначе оповилося туманом.

Кайл намагався мене втримати, обхопивши рукою за талію. Я відчувала на собі погляди присутніх навколо людей. Кайл говорив ніжним приглушеним голосом, притулившись губами до мого вуха. Всі спостерігали за нами.

Це було авто Еммі, жодних сумнівів. Я помітила всі дрібні деталі, про які вже забула. Тьмяна пляма на хромованому бампері з правого боку, надщерблений задній ліхтар, номерний знак без одного з кріпильних гвинтиків.

З відчинених вікон текла вода. Дверні щілини замулені, заліплені багном.

На передньому сидінні темніли обриси людини.

І раптом я вже не своя. Безтямно прориваюся крізь кордон поліції, за загороджувальну стрічку, вимагаючи, щоб мене пропустили ближче. Навіжена, охоплена горем і жахом, від якої люди ніяково відводять очі.

Кайлу довелося знову мене ловити. Він міцно обіймав мене руками за стан, шепотів щось на вухо.

Але я витягала шию з-за плечей поліціянта – і нарешті побачила.

Трос тягнув машину на берег, силует, зафіксований ременем безпеки на передньому сидінні, набував чіткішої форми. Автомобіль трохи нахилився вперед, сонячні промені освітили жертву, і я змогла краще роздивитися: з нерухомого тіла стікала каламутна вода, світліше та значно коротше волосся, надто широкі плечі.

Це був чоловік.

Це був Джеймс Фінлі.

Розділ 19

Я сиділа, підібгавши коліна, на сирій холодній землі, спиною до місця пригоди, і вся тремтіла.

– Ш-ш-ш, не дивіться, – сказала жінка в уніформі, натякаючи, що мені забракне витримки.

Я нагадала собі, що вони мене геть не знають. Кайл залишив мене під опікою колег. Для них я – шкільна вчителька, самотня жінка, в якої безслідно зникла подруга-співмешканка.

– Дихайте глибше, повільніше, – додала пані в уніформі, присівши навпочіпки переді мною.

Я слухала поради щодо дихання, але раз у раз озиралася через плече на Кайла, який трохи далі давав якісь вказівки групі поліціянтів. Коли вони розбрелися по периметру стримувати натовп, я зустрілася з Кайлом очима. За мить він відвів погляд і повернувся до опрацьовування місця пригоди.

Машину Еммі завантажили на евакуатор, на місце вже прибула нова команда фахівців. Більшість глядачів залишили територію, але не всі. Починалася дуже неприємна частина поліційної рутини, страшна частина. У кримінальних репортажах про неї не згадують – таке людей відштовхує. Неприкрита, неприкрашена правда, від якої завертаються нутрощі, свідками якої були лише ми.

Жінка в уніформі простягнула мені солодкий батончик, начебто мій стан був наслідком різкого падіння рівня цукру в крові. Я розгорнула обгортку й відкусила шматочок, відчувши, як на серці від виразності картини місця злочину знову наростає тривога.

Я поклала голову на складені на колінах руки, ніби відпочиваючи, і спостерігала за роботою криміналістів. Фотограф знімав місце пригоди з усіх можливих ракурсів. Перш ніж видобувати тіло жертви, речові докази, автомобіль, місце пригоди – все позначили мітками і ще раз сфотографували. Виконавці брудної роботи мали спеціальні цупкі рукавички, маски для обличчя та захисні комбінезони. Кайл, виструнчившись, спостерігав за процесом трохи осторонь. Задубіле та роздуте тіло Джима вийняли з машини. Звідти полилася вода. Присутні, скривившись, відвертали голови. У повітрі повіяло чимось густим і нудким.

Жертву поклали на брезент, сфотографували, ретельно оглянули на предмет речових доказів. Кайл попросив зробити зблизька фото фрагмента обличчя чи шиї. Врешті-решт тіло накрили, поклали в мішок, застебнули блискавку, підняли на високі носилки. Двоє чоловіків, штовхаючи ноші на розбовтаних колесах, рушили догори на пагорб. Вони йшли просто на нас. Жінка в уніформі сказала: «Вставайте, треба звільнити їм дорогу».

За ношами тяглася вервечка похнюплених поліціянтів. Кайл ще трохи забарився біля машини, вказуючи на місця, які потрібно прискіпливіше оглянути та позначити. Потім заліз на борт евакуатора, на мить озирнувшись на мене. Кивнув чоловікові поруч, щоб відчинив багажник, і зазирнув усередину. Затамувавши подих, я уявляла побачену ним картину, ніби сама стояла там поруч із ним, уявляла, як хмурніє його обличчя.

Проте нічого не сталося, Кайл лише захитав головою, щось нерозбірливо прокоментував і знову повільно перевів погляд на мене.

– Як вас звуть, дорогенька? – поцікавилася жінка.

Але я не відповіла, бо помітила, що Кайл уже зіскочив із вантажівки і прямував до нас.

– Ліє, – сказав він, підійшовши достатньо близько, щоб не кричати. – Тобі варто повертатися додому. Тебе підвезти?

Ані слова про сцену, свідками якої ми були. Ані слова про мертве тіло, яке він оглянув. Ані слова про особу, яку, ми обоє це