Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

- Бо Таня від самого початку вважала, що ваш шлюб довго не протримається! – здав мене Єгор. Зрадник!

- Не тільки я, ти теж так думав! Всі так думали...

Поліна посадила малу в автокрісло.

- Та наш шлюб в сотню разів міцніший вашого! Ми купимо будинок і дачу, народимо ще двох дітей та будемо сміятися, коли ви станете шукати адвоката для свого розлучення! Так, любий?

- Так, - кивнув Андрій. – Поїхали звідси.

Подружжя сіло в машину.

- Полю, почекай! Мені так шкода... – ревіння мотора заглушило мої слова. Я подивилась на Єгора. – Не хочу тебе бачити.

Щільніше застібнула куртку, накинула на голову капюшон та пішла з двору.

- Ти куди? – вигукнув той з обуренням. – Ніч на дворі!

- Прогулятись.

Думаєш, він побіг за мною? Обійняв, повернув додому? Ніфіга. Просто гримнув дверима, заходячи у дім.

Рюмсаючи, я йшла дорогою в невідомому напрямку. Все дістало, все летить коту під хвіст. Після весілля моє життя перетворилося на смугу з перешкодами, якій не видно ні кінця, ні краю. Єгор перестав здаватися ідеалом. З кожним днем в мене з’являлись все нові та нові претензії до нього. Куди подівалась пристрасть? Де розвіялась романтика? Розійшлася куманівськими полями?

Я дісталась озера. Коли ми тільки переїхали в село, Єгор обіцяв, що влаштує мені пікнік біля води. Але та вода скоро кригою покриється, а я все чекаю на його прояв уваги...  Побачила повалену дровеняку й вирішила присісти. Ідеальне місце для того, аби побути на самоті. Якби ще не собачий холод, то можна було б милуватись краєвидами до самого світанку. Подивитись дійсно було на що: старі верби мили коси у темній воді, поміж їхнього гілля перешіптувались зорі, а біля комишу плавали качки.

Однак, мені не судилося насолодитися тишею. Дуже скоро дорогу освітило фарами. Я сподівалась, що то Єгор одумався, пригнув у машину та поїхав на пошуки своєї коханої. Та де там! Поряд пригальмувала поліцейська автівка Мацицька.

- Таню? Це ти? – запитав Вітя, висунувшись з вікна. – О, як добре, що це ти! А то я вже думав знову собак викликати. Знаєш, начальство мене б за таке не похвалило.

- Вибач... Якось дурнувато вийшло, - я опустила очі. – Їдь додому, Вітю. Не хочу, щоб Соня хвилювалась.

- Соня нічого не знає, - відмахнувся той. Він вийшов до мене та став поряд.

- Ви ще не з’їхались?

Вітя важко зітхнув.

- Вже роз’їхались.

- Що? – я навіть про свою печаль забула. - Чому?

- Та щось не зрослося. Я зрозумів, що це не та дівчина, з якою мені б хотілося провести все життя.

- Всі ви, чоловіки, однакові...

- Тобто? – не зрозумів Мацицько.

- Вам важливий саме процес завоювання жінки. Коли вона опиняється у ваших руках, то стає не цікавою.

- Щось подібне ти говорила й про жінок.

- Ні! То інше. От узяти хоча б мого Єгора... Ти собі не уявляєш, як гарно він добивався моєї уваги. І квіти купував, і шоколадки в кишенях залишав... А одного разу притяг велетенського м’якого ведмедя, щоб мені не було самотньо в ліжку, коли він у відряджені, - я згадувала ті щасливі часи, і на очі знову накочувались сльози. – Одного разу я захворіла. Нічого особливого, проста застуда, а Єгор кинув усі справи, приїхав та приготував суп. Зрештою, то був єдиний раз, коли він готував для мене... Тепер навіть собі розігріти не хоче, бо йому лінь поставити тарілку в мікрохвильовку. Він більше не цінує мене, не дорожить моєю увагою... Я – щось постійне, як безкоштовна служниця чи коханка, яка не вимагає дорогих подарунків.

Мацицько слухав з відкритим ротом. Вочевидь моя розповідь стала для нього несподіванкою. Та я й сама не думала, що жалітимусь тому, для кого нещодавно була наставником по амурних справах. Вибачай, Мацику, твій сенсей облажався.

- Я не знав, що у вас все так погано...

- Не погано. Але... але мене такі стосунки виснажують. Постривай,  так а що в тебе з Сонею? Розповідай!

Вітя опустився поряд зі мною, за що я була йому дуже вдячна – відразу стало значно тепліше.

- Я розлюбив її.

- Не може бути. Ти ж стільки років...

- Сам в шоці. Але я познайомився з іншою дівчиною. Поки не знав її, Соня здавалась мені ідеалом, а тепер наче пелена з очей спала. Тепер усі думки тільки про неї...

- Ого. І коли це ти встиг?

Мацицько відвів погляд до озера.

- В червні.

- Ну ти даєш! Навіщо ж ми страждали дурнею, намагаючись звести тебе з Сонею?

- Бо саме завдяки цьому я й дізнався, наскільки ця дівчина класна, - Вітя обернувся до мене. І в цей самий момент я відчула, що скоро трапиться щось незворотне. Чесне слово. інстинкт самозбереження підказував зірватися на ноги й тікати. Хоч озером, хоч полями, хоч лісами. Бігти, куди очі глядять, і не озиратися. Але від здивування я не могла й поворухнутись. Вклякла на місці, як статуя. Вітя ж подумав, що це знак згоди й... Чорт забирай, він поцілував мене!

Лише коли його губи припали до моїх, заціпеніння спало. Я підстрибнула, як він удару струмом.

- Що ти, вбіса, робиш?! – закричала на нього. – Я заміжня!

- Але у вас все дуже хріново, тому я подумав...

- Ти не подумав! Якби подумав, то не робив би цього!

Сором обпікав обличчя. Я не хотіла вірити, що поцілувалась з іншим чоловіком! Я не могла. Ні, тільки не я. Поки Вітя намагався виправдати свій ниций вчинок, я знову зірвалась на біг.

- Навіть не думай доганяти мене! – пригрозила кулаком. – Вб’ю! Присягаюся, вб’ю!!

Ось так. Почувалась Колобком. І від Єгора я втекла, і від Віті я втекла. Хто там далі має трапитися на моєму шляху?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно