Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 18

Я блукала темними вулицями, не знаючи куди себе приткнути. Додому не хотілося. Як я дивитимусь в очі чоловіку після того, що сталося? Мій єдиний друг теж тепер зовсім не друг... Ідіота шматок, ну як йому таке тільки у голову стукнуло? До Соні він роками не наважувався рішуче підкотити, а зі мною поліз цілуватися. Я ж не те мала на увазі, коли казала, що дівчата люблять поганих хлопців! Чи те... Хоча, яка тепер різниця?

Йшла, йшла і спало мені на думку, що в Куманівцях залишилася тільки одна людина, яка може мене зрозуміти – Соня. А чому б і ні? Поскаржусь їй водночас і на хлопця, і на брата. Добре, що довго шукати її дім не довелося. Просто пішла знайомою дорогою до свекрухи, а там прослизнула у хвіртку сусіднього подвір’я. Тільки б на мене не вискочив той небезпечний дід... Досі мурашки по шкірі, як згадаю його рушницю!

Соня зустріла мене у велюровому халаті та з глиняною маскою на обличчі. Вона явно не планувала приймати гостей.

- Вибач, - мені стало дуже соромно. – Ми можемо поговорити?

- Ти плачеш?

Я провела долонею по щоках, і на пальцях залишилась душ для вій.

- Угу... Єгор мене не любить, а Мацицько... Соню, можна я зайду?

- Так, звісно!

У неї було тепло і затишно. Інтер’єр дещо застарілий, та й хатина не найновішої побудови, але в порівнянні з моїми апартаментами Соня жила у лакшері умовах. Поки вона вмивалась, я встигла трохи відігрітись.

- Чай не пропонуватиму, - промовила Соня, поглянувши на мене. – Краще зроблю глінтвейн.

- О... це було б ідеально.

Після кількох ковтків гарячого вина, я стала почуватися максимально затишно. Щоки відразу загорілися червоним, а язик розв’язався, почав розповідати все підряд. Соня тільки кивала та підливала мені, а заодно і собі, напій. Я й не зчулась, як ми стали обійматися й плакати одна одній в жилетку.

- Ці мужики – козли! - озвучила я істину, яка стала зрозумілою тільки на підпитку. – Вони створені для того, аби спаскудити нам життя.

- В точку!

- Не раджу виходити заміж, от я спробувала – не сподобалося.

- Та мене й не запрошують. Тільки в ліжко просяться, а коли отримують що хотіли, то тікають... Або лізуть до чужих дружин.

Раптом мене осяяла геніальна думка. Так, чергова.

- Знаєш, що?

- Що, подруго?

- А давай удвох поїдемо з Куманівців? У мене двокімнатна квартира у Вінниці. Будем жити разом! Що тебе тут тримає?

- Абсолютно нічого.

- Ну а мене - тим паче. Якщо Єгор заради кохання не кине той бісів завод, то нехай залишається з мамцею! Мені без нього буде тільки краще.

Коханий, наче відчув, що про нього говорять. За мить у моїй кишені заграв мобільний.

- Оговтався нарешті...

- Не бери! – насупилась Соня. – Нехай понервує.

- Але... – я подивилась на наше спільне фото, що вібрувало у долоні. – Я тільки скажу йому, що нашим стосункам потрібна пауза.

- О, ну давай.

- Ало? – я піднялась на ноги, бо від хвилювання не могла всидіти на місці.

- Таню, ти де? З тобою все нормально?

- Все просто чудово.

- Що у тебе з голосом? – здивувався Єгор. - Ти п’яна?

- Ні! Я твереза, як священник.

Соня засміялась, бо то була цілковита брехня.

- Скажи де ти, я приїду по тебе.

- Я у подруги.

- У якої подруги? Таню!

- А вгадай... І взагалі, мені нема коли з тобою ляси точити. Треба збиратися.

- Куди?

- У Вінницю. Нарешті поживу для себе... Бувай, Єгорчику.

Я відклала телефон і з гордістю розправила плечі.

- Аж легше стало. Давай вип’ємо за нове життя!

- Чудовий тост.

Що я можу сказати... Алкоголь – зло. Не знаю, де Соня узяла те вино, але його міцність була такою, хоч ракету заправляй. Я не пам’ятаю, щоб колись аж настільки сильно напивалась. Навіть на весіллі у Польки, обмежилась кількома келихами шампанського. Тут же відірвалась так, що втратила зв’язок з реальністю.

Пам’ятаю тільки уривки. Спершу ми з Сонею збирали валізи, потім вирішили, що треба приготувати їжі в дорогу. Зробили бутерброди, але відразу їх з’їли. Порадилися,  дійшли висновку в необхідності узяти з собою курку... І чомусь живу. Мабуть, щоб не зіпсувалась в маршрутці.

Курей у Соні не було. Ми полізли красти їх у Тамари Петрівни. А далі... все в тумані. Здається, я заплющила очі, стоячи в курнику, а розплющила вже у спальні своєї свекрухи. Під боком хропіла моя новоспечена подруга.

Сонце пекло в очі. Голова тріщала, а в роті утворилася пуселя Сахара.

- Доброго ранку! – вигукнув Єгор. – Водички?

- Угу...

Я потягнулась до склянки з живильною рідиною.

- У мене сотня питань до тебе.

- Потім, - змолилась я.

- Ти навіть не уявляєш, як мені соромно перед мамою!

Я підняла очі на чоловіка. Знайшов, коли читати моралі! Та я почуваюсь так, наче мене трактором переїхали. Добре, хоч не розгубилась і вчасно перевела стрілки.

- А твоїй мамі не соромно? Це вона виростила синочка, від якого дружина посеред ночі тікає.

- То це ми вині? – закотив очі.

- В точку! – я узялась будити Соню, щоб не віддуватися самій. – Вставай, нам ще на маршрутку треба...

- На яку маршрутку? – запитав Єгор.

- У Вінницю. Я їду від тебе на невизначений термін. Хочу цей...

- Розсолу?

- Паузу! Я хочу поставити наш шлюб на паузу.

Єгор закусив губу. Він щось зосереджено обдумував, наче вагався чи варто мене зупиняти. Я ще остаточно переконалась, що варто їхати від нього. Інший би на колінах просив залишитися... Хоча, чому я дивуюсь? Ми ж це проходили влітку.

- Давай це якось владнаємо? – заговорив як бізнесмен. Мене аж нудити почало. Хоча... не впевнена, що саме від цього.

- Ні. Я повертаюсь додому.

Єгор відійшов до дверей.

- Не вийде, Таню.

- Чого це? Ти будеш утримувати мене силою? – дідько, та навіть це було б краще, ніж його байдужість!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍