Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 17

- Таню, як??? – Поля схопилась за голову та разом зі мною почала зазирати у кожну щілину будинку. – Як можна було недогледіти десятимісячну дитину?

- Я не знаю!

На очах були сльози, я витерла їх рукавом. Улясі не було ніде. А раптом її викрали? Залізли через вікно чи підкралися, коли я втратила пильність? Але кому в Куманівцях потрібна чужа дитина? У голову полізли моторошні думки. Від циган, що можуть перепродати малу в іншу сім’ю, до ритуальних обрядів тутешньої відьми – баби Зої.

- Двері були відчинені? – запитав коханий.

- Я не пам’ятаю... Можливо.

- Згадуй, чорт забирай!

- Не можу... Не кричи на мене!

- Ми відчинили їх, щоб провітрити будинок перед сном, - промовив Андрій. Тільки йому вдавалося зберігати здоровий глузд та не панікувати. – Але ніхто зі сторонніх не заходив, бо собака загавкала б.

- Дзвони Мацицьку, - наказав Єгор. В його погляді було стільки розчарування, що мені зробилося геть зле, - нехай допомагає шукати, він же поліцейський.

Я вийшла на вулицю й набрала номер Віті. Крізь плач насилу змогла пояснити, що у нас сталося.

- Гаразд, вже їду! – постановив той та кинув слухавку.

Мені було страшно та соромно перед рідними. Подумки я молилась, щоб з дівчинкою нічого не трапилося. Хотіла довести, що готова народжувати дітей... А довела, що не спроможна навіть за племінницею простежити.

- Заспокойся! – нервував Єгор. – Твої сльози тут не допоможуть. Тільки дратують...

- Не тисни на мене! – не витримувала я. – І так руки тремтять.

Єгор пройшовся по мені розсердженим поглядом, але таки промовчав. Мені б хотілося, щоб у такий важкий момент коханий підтримав мене, а натомість він лише підсилював мій розпач.

Я вирішила приєднатися до пошуків на вулиці. Поліна, підсвічуючи собі телефоном, зазирала під кожний кущик за двором. Я, тримаючись від неї на відстані, щоб не потрапити під гарячу руку, обійшла сад та город. Теж марно.

Здалеку побачила машину Мацицька й побігла йому назустріч.

- Добре, що ти приїхав! Допоможи знайти Улясю, бо я скоро з глузду з’їду!

Вітя поклав руку мені на плече.

- Все буде добре, чуєш? Ми знайдемо її, - впевненість у його голосі діяла, як найкраще заспокійливе. – Я вже подав запит до кінологів, вони прибудуть сюди як тільки зможуть.

Мацицько перекинувся парою слів з Андрієм та Поліною, а потім спав прочісувати територію. Час наче зупинився. Я прислухувалась до кожного звуку, сподіваючись почути плач дитини, та натомість чула лише своє скажене серцебиття.

- Якщо з нею щось станеться, - прогарчала Поліна, – я тобі ніколи цього не пробачу.

- Знаю!

Мацицько спілкувався з колегами по рації й попутно намагався заспокоювати нас:

- Туалет та вигрібна яма були щільно зачинені – це головне. Поблизу немає ані канави, ані каналізації, тому дитина нікуди не провалилась.

- Надворі холодно! – скиглила я. – Вона могла замерзнути...

- Якби замерзла, то вже б заплакала. У такому віці діти не здатні терпіти дискомфорт, - Вітя озирнувся. – Таню, а де Манюня?

- Собака?

- Так.

- В мене племінниця зникла, а ти про собаку переймаєшся? В тебе взагалі совість є? – вибухнула я. – Спить у будці! Якщо вона тобі така дорога, то...

Вітя посвітив ліхтариком мені в обличчя, перериваючи потік істерики.

- Викрадач міг вбити собаку, щоб вона не загавкала. Це докази.

Мені перехопило дихання. Дійсно, Манюня не виходила з будки навіть коли у двір зайшов поліцейський. Зазвичай вона сходить з розуму, щойно почує наближення автомобіля, а тут тиша... Я, не кліпаючи, спостерігала, як Вітя підходить до будиночка собаки. Подумки молилась, щоб його теорія не виправдалась.

Мацицько присів навшпиньки, зазирнув до будки. Звідти донеслося гарчання.

- Жива?

- Жива! А ще... – Вітя спершу витягнув за нашийник собаку, а потім сунув обидві руки в будку. – Вона не виходила, бо охороняла дитину!

Ще мить, і двір заполонив обурений плач Уляни. Безсовісні дорослі перервали її солодкий сон з собачкою під боком.

- Донечко! – Андрій з Поліною підлетіли до малої. – Як ти нас налякала!

- Але... – я не розуміла як таке можливо. – Ми ж кликали її, кричали.

Вітя розвів руками.

- На свіжому повітрі у дітей буває дуже міцний сон.

Від полегшення хотілося стрибати. Все закінчилося, Уляся в безпеці, жива і здорова.

- Яка ж я рада, що все добре!

Поліна обернулась. Вона притискала до себе дитину й дивилась на мене, з такою злістю, що в пору було самій ховатися в будку.

- Добре? – перепитала. - Таню, моя дитина спала у собаки! Вона могла задушитися ціпком, її могли покусати! Це по-твоєму добре?

- Ні, але...

- Ми не залишатимемо Уляну з тобою! Єгор мав рацію, коли казав, що вам зарано заводити дітей! Ти не готова, експеримент можна не продовжувати.

Єгор здійняв брови.

- Який ще експеримент?

- Ніякий! – відмахнулась я, але Поліна все одно здала наш план:

- Вона хотіла довести тобі свою відповідальність та готовність до народження дитини.

- Таню! – обурився Єгор, наче я задумала щось протизаконне. – Якого біса? Я ненавиджу, коли мені брешуть.

- Тобі ніхто не брехав. Просто... Просто... -  я розгубилась. Усі навколо мене були злими й обуреними. За виключенням Мацицька. Той відійшов, аби скасувати виклик кінологів, проте, впевнена, якби він стояв поряд, то теж знайшов би привід образитись. Хоча б через те, що я даремно викликала його посеред ночі. – А знаєш, експеримент таки вдався! Бо тепер я остаточно переконалась, що не можу розраховувати на підтримку чоловіка.

- Що за маячня?

- Коли я була за крок до істерики, ти разом з іншими тицяв мене носом у провину. Ходив тут психований у той час, коли мав би стати на мій бік. Навіть Андрій не кричав на дружину. Він її заспокоював!

- А чого це «навіть»? – не зрозумів зять. – Я що, якийсь неправильний?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍