Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

- Те їсть його не збентежило, що Ярослав...

- Мене не збентежило, - якось трохи різко відповіла Сашка - і тут же немов сама злякалася свого тону. - Ну, ми... поки просто спілкуємося. Він цікавий дуже.

- Ну-ну, - скептично хмикнула я, допивши коньяк.

Точніше, за якимось фігом затримавши його в роті і збираючись ковтнути.

Задзвонив мій телефон, що лежив на столі за спиною Сашки. Та простягнула руку і взяла його, передаючи мені. Побачивши на екрані ім'я того, хто телефонував, я поперхнулася і закашлялась. Добре хоч встигла ковтнути. Але... він не може мені дзвонити!

Однак той, хто знаходився на тому боці і слухав довгі гудки, цього не знав. І дзвонив тому, кому вважав за потрібне. У цей момент навіть мелодія китайських дзвіночків, що стоїть у мене мелодією виклику, здалася дивно нахабною і якийсь розв'язною.

Руслан Віталійович Скрипка. Власним номером.

Зробивши глибокий вдих, я взяла трубку. Добре, що запах через мобільний зв'язок не відчути. Втім, яка різниця, я зараз не на роботі.

- Віталіно Сергіївно? - бадьоро і ні краплі не втомлено поцікавився Руслан після короткого привітання. - Можете говорити?

- Ні, - випалила я і тут же виправилася: - Тобто так! Дивлячись… про що ви хочете запитати.

Сашка округлила очі і вся перетворилася в слух. Немає нічого більш цікавого, ніж розмова твоєї подруги з приголомшливим чоловіком з інтригуючою поведінкою. Навіть вискочившому на кухню Віталіку вона дала зрозуміти, що зараз не варто кричати і вимагати господарку в особисте розпорядження.

Руслан розсміявся, приємно так, трохи хриплувато.

- Ви вмієте спантеличити, Віто. Але повірте, нічого поганого. Всього лише про наші спільні... справи.

- Покладу дітей, - прошепотіла Сашка одними губами і тихенько покинула кухню.

Коли вона вийшла, в одну мить стало незатишно, і чомусь прокинулося одне з найдавніших почуттів в світі - боягузтво. Я, перебуваючи під коньячним парами, зараз щось йому брякну, а мене ніхто не зупинить... Не гляне здивовано, чи не пнеться ногою під столом. Загалом, одна... зовсім одна.

- Віталіно Сергіївно, ваше мовчання мене лякає.

- Мене теж, - не стала відмовлятися я. - Але я вас слухаю.

- Це не телефонна розмова, - раптом видав він. - Як ви дивитеся на те, щоб я під'їхав куди скажете? І ми б де-небудь попили кави і обговорили ситуацію, що склалася.

Я глянула на годинник з милими сонечками та соняшниками - вічний Сашків будильник, який працював без збоїв ще з народження Олі. Хм, пів на дев'яту. Трохи запізно взагалі-то, що він собі думає щось...

- А ви час бачили, Руслане Віталійовичу? - уточнила я чисто для проформи.

- Навряд чи він сильно змінився з тих пір, як я останній раз на нього дивився, - посміхнувся Руслан.

Повисла тиша. Незручне покашлювання. Ага, значить, все ж перейнявся.

- Вибачте, Віталіно, я тільки з офісу, і правда запрацювався. Але... ви ж не відмовите?

Ось гад! А мені вже здалося, що близькі нотки каяття і «Прости, о прекрасна дівчина, що хитнув твій кришталеву труну, прийду завтра». Але ні, нічого такого.

- Я ...

Знову дзвякнув Сашків вайбер. Усередині чомусь піднялася образа на світобудову та долю. У кого-то он і чоловіки, і діти, і свекрухи, і Мишко!

- Я згодна, - сказала в трубку... і тут же зрозуміла, що це було необачно.

- Добре, - готова посперечатися, він там посміхнувся, - через скільки заїхати, щоб ви встигли одягнутися? І адреса скажіть.

- Я одягнена... майже, - пробурмотіла я, судорожно міркуючи, що робити далі. - Півгодини!

Після чого продиктувала адресу та скинула дзвінок. Поклала телефон на стіл, притискаючи долонею. Втупилася перед собою незрячим поглядом. Серце калатало як божевільне, в голові жодної нормальної думки.

Віто, ти ідіотка. Ти що зараз наробила? Він же, напевно, спробує підійти з ділового боку, а ти... Ти зараз хочеш поговорити за життя, розвалитися на дивані і добавки. Ні, не можна. Це неприпустимо. А час-то йде.

Але ж буває просто чарівне стан, коли дивишся на стрілки годинника, розумієш, що ще чуть-чуть і повний крантец, а не можеш змусити себе і поворухнутися.

На кухню заглянула Сашка.

- Ти чого? - обережно поцікавилася вона, мабуть, вражений моїм виглядом.

- Через двадцять п'ять хвилин у мене зустріч з шефом, - сказала я, так і не відвівши погляду від столу.

Стан був приголомшливий. Щось між: «Вау, у мене зараз побачення» і «Дура, що ти наробила?» Треба терміново щось робити.

- Як? - проковтнув подруга, навіть не ризикуючи сказати щось на кшталт: «Куди тобі зараз ще шефа!».

- Дуже... - видихнула я, - дуже... дуже швидко, мать твою, поки мене не звільнили!

З цими словами я вискочила з-за столу і понеслась в ванну. А Сашка тільки ойкнула і втиснулася в стіну, не наважуючись ставати у мене на шляху.