Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

- Як тобі? - запитав Дейв і наважився обійняти мене за талію.

- Дейве... О Боже, вибач мені, будь ласка. Я не очікувала такого... Це немов казка. Як ти знайшов це місце?

- В інтернеті можна знайти все. Декілька кліків і вуаля. Вважай, що це подяка тобі за те, що показала мені Вашингтон з висоти.

- Я вражена... Дякую тобі, - сказала зачаровано я й обернулася до нього, знайшовши його погляд сірих очей.

Ох, я справді тонула в них все глибше й глибше. Дейв провів подушечками своїх пальців по моїй щоці й пильно дивився на мене спершу в очі, потім на губи. Він почав легенько нахилятись. Я вирішила зробити так само і прикрила очі, очікуючи його наступної дії. Я почула, як він тихо усміхнувся і після того накрив своїми губами мої. Я обійняла його за шию, натякаючи на те, що хочу поглибити поцілунок, і він нарешті послухався! Ще міцніше обійняв мене за талію і притиснув до себе, жадібно смакуючи мої губи. Господи, це було так кайфово... Цей поцілунок можна назвати найкращим за все моє життя.

Ммм, буде що згадати у старості.

Ми цілувалися так допоки обом не стало вистачати повітря. Я притиснулася лобом до його і прошепотіла:

- Здається, нам пора додому. 

- Ні-і-і, ще не пор... - прошепотів хлопець і знову поцілував мене.

Я не могла йому відмовити, тому відповіла.

- А я знав! - відірвавшись від поцілунку, сказав сміючись Дейв.

- Що знав? - спитала я його, незрозуміло закліпавши очима.

- Що ти закохаєшся у мене, - таким же тоном відповів він.

Я зразу ж почервоніла, і почала відговорюватись:

- Що? Ні, це не так!

- Та просто признайся!

- Дейве, я не закохана в тебе...

- Справді? - піднявши одну брову, сказав парубок.

Я запнулася. Насправді так, я закохана у Дейва. Сильно. І тільки-но я збиралася промовити це, як мене збив звук мого телефону. Чорт візьми, ну чому так невчасно?! Я витягнула його з сумки. Хм, гадала, що це дзвонять батьки, щоби запитати де я пропала, але ні, це була Лія. Невже вона дізналася про те, що я ходила до Райана і нічого їй не сказала? Сподіваюся, що ні... Я підняла слухавку:

- Алло, Лі? Як ти? - стурбовано запитала.

- Ані, мені так погано. Я більше так не можу, - знесилено відповіла подруга.

- Лія, моя люба... Все буде добре. Хочеш, я прийду до тебе сьогодні на ночівлю? Якось впрошу батьків...

- Ні, не буде вже нічого доброго. Я дещо дізналася, і... О, Ані, я дзвоню, щоби попрощатися.

Від її слів у мене затряслись ноги, долоні спітніли.

- В якому сенсі? Ти кудись їдеш?

Я дійсно сподівалася на те, що вона кудись їде, а не про те, що я подумала... Хоча, реальність іноді буває жорстокішою, ніж ми думаємо.

- Ані, пробач мені за все. Просто пробач за те, що не була гідною подругою, але знай, що я люблю тебе. Прощавай... - заговорила ще тихіше і повільніше вона.

- Лія? Лія! Ти чуєш мене? Не смій нічого робити, Лія!!! - кричала я, але, на жаль, вона вже нічого не чула, бо збила виклик.
 

Привіт! Я тут, щоби нагадати про те, щоб ви не забували ставити зірочки :)
Люблю вас💕

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно