Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Я запитав, як звати.

— Суня. Самуїл. — Файда вказав на дружину, — на честь діда — Самуїла Лаєвського.

Сіма Захарівна хитала головою на знак згоди.

Тут я сказав:

— То ваше дівоче прізвище Лаєвська? Може, Поліна Львівна ваша родичка?

Я ледве розчув відповідь:

— Двоюрідна сестра.

Файда аж підстрибнув на стільці:

— Ай, яка сестра! Ніяка! Просто-таки ніяка! Погань вона, а не сестра! Гнати таких сестер!

Коли люди напідпитку, особливо якщо з незвички, то мелють багато. Краще у сп’янілому стані на розмови не тиснути. Облишити. Людина подумки шкодуватиме, що бовкнула зайве. І водночас радітиме, що зайвого ніхто не врахував, не помітив. А якщо потім на тверезу голову за це зайве потягти, нівроку вилізе.

Я заговорив про Остер, про його красу, про дітей, які ростуть усім смертям наперекір.

До появи в хаті сина господарів — Суні — стіл майже спорожнів. Але він і не виявив бажання сідати. Схопив шматок хліба і пішов до іншої кімнати.

Я його впізнав. Той самий єврейчик, який мене вперше зустрів в Острі. І на кого він схожий, я зрозумів. На Євку Горобчик. Саме на Євку. Очі її — розріз особливий. І ніс. У Лілії ніс з горбинкою, а у Євки мало що з горбиком, але й трошки розплесканий на кінці.

Спати мене поклали на хазяйське ліжко, незважаючи на мої заперечення. Подушки, перину і таке інше.

Я покрутився, покрутився і вийшов з хати.

Довго сидів на лавці в садку. Не думав. Дихав повітрям. Якби палив, то й не палив би. Настільки глибоко дихалося. Неспокійно, але глибоко.

До Довида вирушив на світанку. Сіма утримувала обіцянкою налисників з сиром, але я не піддався.

Деякі вважають, що їжею людину можна утримати.

У Довида всі спали. На мій стукіт у шибку не відгукувалися.

Не хотілося будити дітей, а то б я грюкнув зі щирого серця.

Якщо такі справи, побрів до Десни. Вчорашньою стежкою. Помитися, переодягнутися. У Файди було незручно. На березі розв’язав речовий мішок. І виявив, що фінки нема. Де мій сидір розв’язували: у Довида, у Файди — невідомо. Вузол рідкісний, калмицький, мене сержант Дамдинов навчив на фронті, скопійований спритно. Отже, старався хтось. Розумів, що за вузлом відразу видно — лазили чи ні. Але ходовий кінець удвічі не складений. Я колись Євсея вчив. Він засвоїв, але плутався. Вовтузився довго. А Гришко відразу навчився, хоч тоді зовсім малий був. Але буває, випадково і не такі вузли зав'язують-розв’язують. Може, Файда або Сунька?

Єдине, з чого порадів, — лист у кишені кітеля. Помацав кишеню. Порожньо. Розстебнув, вивернувся сам навпіл разом із кишенею. Порожньо.

Пшик.

Кітель скидав тільки у Файди. Ближче до ліжка присунув стілець і повісив. Коли в садок виходив — не накинув.

Ось вона, їжа. Прокол показовий. Треба працювати над помилками.

Вимився весь у повному сенсі. Шкіра аж рипіла на дотик.

Кітель сховав. На нижню сорочку вдягнув піджак. Галіфе і чоботи залишив. Зовнішній вигляд мене влаштовував — і в формі, і в той же час натяк — у формі, але не в повній. Можна і не силою говорити, а зигзагами. По-людськи. Тобто трошки навіть і закон обійти за потреби.

Дітей у хаті не було.

Довид глянув на мене невизначено.

Я присів на табурет без запрошення. Навмисне голосно посунувся до столу, щоб Малка за шторкою усвідомила. Але звідти не долинало нічого. Вирішив, що її немає.

Кивнув у той бік:

— Що, господиня на базар пішла?

Довид відповів, що вона вже відходила своє. Сьогодні вночі померла. Йшла з горщиком від Зуселя, з горщиком і впала.

Довид сидів сумирно. Спина пряма і голова задерта підборіддям угору.

— Вона там? — Я показав на шторку.

Довид кивнув.

На тапчані лежала мертва Малка, поруч із нею згорнувся дитям Зусель. У обох очі заплющені. І обидва не дихають.

Я закричав:

— Що у вас тут? Мертва година?

Зусель розплющив очі, як контужений — на звук. Не на смисл.

Вимовив:

— Зусель живий.

І знову ніби перестав дихати. Притиснувся до Малки усіма кістками.

Я зрозумів, що говорити з Довидом за раніше розробленим планом марно. Але все-таки запитав:

— Лаєвська давно приїжджала?

Він відповів одним словом:

— Учора.

— Треба їй відбити телеграму. Адже у вас стосунки.

Довид махнув рукою:

— Їй потрібна моя телеграма! Їй Євсей потрібен був. Через Євсея пристала. Стосунки. Ай!

І схопився за голову, наче тільки зараз зрозумів про Малку, що вона тепер нежива. І що в хаті тепер без жіночих рук.

Виявляється, хлопці були відправлені Довидом для оповіщення сусідів.

Почали сходитися люди.

Зуселя відірвали від Малки і перенесли в кімнату. Потім зрозуміли, що краще б Малку перенести в кімнату для загального огляду і прощання, а Зуселя якраз залишити за шторкою.

Я не брав участі. Взяв Гришка з Вовкою, повів на Десну.

Улаштував змагання наввипередки. На неглибокому місці. Діти розвеселилися. Ми співали пісні.

Маршем повернулися додому.

Командував Файда. Я дав грошей — залишилося після переказу Любочці трохи. Пообіцяв ще вислати. На його адресу. З передачею Довиду, коли той оклигає.

На прощання сказав ще:

— Мироне Шаєвичу, до вас тут уночі Поліна Львівна заходила. Я її гостьове місце зайняв, напевно. Не образилася? Де ж вона ночувала?

Сказав навмання. За внутрішньою підказкою.

Файда заморгав і бовкнув:

— Забігала. Вона вже зовсім їхала в Чернігів, на неї машина чекала. На хвилинку забігла. А ви за хатою сиділи. Я хотів підвести її до вас для ввічливості. Вона засоромилась. Суні книжки привезла. Я покажу, якщо треба. Для технікуму. Три книжки. Не нові, але чисті. Не почеркані.