Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Через хату загинули батьки Лілі та Єви. Не виїхали в евакуацію, хоч їх попереджали. Побоялися залишати нажите. Там і ліжка гарні, і стіл був відомий на весь Остер — величезний, на всю кімнату, з якогось дуже гарного дерева, прапрадідівський. Баби пліткували, що в ніжках столу заховане золото.

Ну, залишилися старі хату вартувати для майбутніх поколінь. Їх, звичайно, німці вбили.

А дочки таким чином: Євка подалася в евакуацію, а Лілька зникла на всю війну. Достеменно відомо, що з евакуації в 44-му Євка прибула сама. Про сестру не казала і щоразу, коли згадували Лільку, голосно і показово лила сльози.

Євка мешкала у батьківській хаті сама. До неї пристала Малка Цвинтар. Родичка — не родичка, а жила при Євці в ролі тітки.

У кінці сорокових по Остру пішли чутки, що Лільку бачили в Чернігові. В доброму гуморі, пальто, шапка, черевики на підборах і так далі. Земляка, що звернувся до неї з привітанням, Лілька категорично не впізнала.

А щодо Євки — ну що… Якось року 36-го вийшло, що Євка завагітніла. Живіт у неї виявився такий великий, що передбачали двійню або трійню. Від кого — секрет. Помічено не було, щоб Євка гуляла. Походила-походила Євка з животом, а потім раптом щезло буквально все. Ніби скинула передчасно. Так матуся Євчина-Лільчина натякала. А скинула — тут уже горе. Тут ніхто й не допитувався.

Треба сказати, Євку і Лільку в Острі не любили, але жаліли. У обох зовнішність вигідна. Але від остерських наречених відмахувалися як від недостойних за розумом і вихованням. Фаху як такого не мали. Працювали в ґудзиковій артілі. І батько їхній там — майстром. Матуся завжди була домогосподаркою.

І ось Лільку в Чернігові вбили. Євка як дізналася, одразу поїхала. Кілька разів Євка туди-сюди моталася: з Остра до Чернігова, з Чернігова в Остер. Потім забрала Малку і заявила, що залишається мешкати в хаті покійної сестри з Малкою.

Через кілька місяців Малка з’явилася в Острі, а через деякий час у зв’язку з обставинами Довид начебто будинок у Євки відкупив або якось по-іншому, і з землянки із Зуселем та двома дітьми утвердився господарем.

Файда говорив неспокійно, квапливо.

Я не перебивав. Якщо перебити, людина може задуматися. А мені якраз задумливості не треба було. Мені треба, щоб котилося сніговою кулею.

— Дівки ці — і Євка, і Лілька — дивні. Хай одній добре живеться. А другій добре лежиться. А хата стоїть. Це ви вірно помітили: добра.

Я спитався про стіл. Куди подівся.

Файда спохмурнів, обсмикнув піджак, як кітель.

— Щодо столу вийшло так. Після того як в Остер зайшли німці, почалися арешти. Активістів, партійних, комсомольців. Як годиться за окупації. Ну, і євреїв, звичайно. Їх стріляли на місці. Або централізовано біля Десни. — На євреях він знизив голос, ніби соромився говорити.

Я підчепив його. Мені ще треба було розпитати про Лаєвську.

— А що ви, Мироне Шаєвичу, соромитеся? Всі знають, що євреїв убивали. Нема чого знижувати голос.

Файда швидко кивнув і ще раз повторив, голосніше:

— Євреїв масово стріляли, так.

Я його навіть торкнув за руку. Видно, переживає людина. Але у мене своя робота.

— Ну, вбивали. Далі що. Про стіл ви казали.

— Хату Горобчиків відразу розворушили. Поліцаї постаралися. Стіл хотіли винести. Хтось схотів для себе. Але витягнути ніяк не могли. Стали рубати на частини зі злості. Дерево не рубалося. Потім у хаті оселився німецький офіцер у великому чині. Всю окупацію там і мешкав. При ньому стіл розібрали і винесли. А розібрали як: там штирі, виявляється, були, на них треба було трохи натиснути, стіл і розбирався — по частинах. Ці частини надвір викинули. Люди розтягли по хатах. А коли Євка повернулася з евакуації, спеціально по хатах ходила і частини збирала. У кого стінкою в собачій будці, у кого замість ляди в льоху. Деякі не віддавали. Євка відвоювала. У порожній хаті склала ті уламки та й сиділа над ними. Потім під її керівництвом віднесли на старий єврейський цвинтар, скраю кинули. Євка при всіх сказала: «Все. Капут. Це моє добро і я його особисто поховала. Більш я про це говорити і слухати не бажаю. Я свою справу зробила». Дехто казав, що вона хотіла спочатку дошки в урвищі біля Десни розкласти, де євреїв стріляли. Де її тато з мамою. Але її відрадили. Я кажу — вони дивні. І Євка, і Лілька. У нас уважають, що Лільку не просто так убили.

Я зауважив, що просто так людей не вбивають. Сліпа куля — це інша річ. А якщо ножем — то не просто так.

Файда погодився.

Тоді я сказав, що в Чернігові багато хто з Остра мешкає. Наприклад, така собі Лаєвська. Кравчиня. І жінка приваблива.

Файда на прізвище зреагував очима.

Тут вийшла його дружина. Запросила вечеряти.

У коридорчику стояв рукомийник із дзеркалом. Я хотів тільки руки сполоснути. А глянув — навколо рота чорне коло. Земля присохла. Слину уві сні пускав.

Умився.

Кажу Файді з посмішкою:

— Що ж ви мені не вказали, що обличчя брудне. Незручно.

Файда махнув рукою:

— Я й не помітив.

Аякже. Не помітив. Спеціально. Радів, що я брудний.

Я сів за стіл у недоброму гуморі.

Дружина Файди — Сіма Захарівна — пригощала наполегливо, намагаючись при цьому говорити українською. Я їй раз російською відповів, другий.

Вона знову:

— Пригощайтеся, пригощайтеся.

Страви єврейські. Я похвалив. Наливка, горілка.

Файда пив добре, але мало.

Я випив кілька чарок горілки. Відпустило.

Запитав у жінки, чи знає вона Лаєвську Поліну Львівну. Між іншим.

Вона подивилася на чоловіка і затримала ложку з квасолею над моєю тарілкою.

Файда голосно запропонував випити за мою родину і особливо дітей.

Випили.

Наполягати на Лаєвській я не міг.

Перевів розмову на сина Файди.

Мирон похвалився успіхами хлопця: навчається в