Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Раптом захотілося прилягти з утоми.

Скинув чоботи, дістав онучі. Розкидав на всі боки. Не скажу, що зі злості, але з силою. І повалився обличчям вниз, у землю. Хотів розстебнути ремінь для відпочинку. Всередині щось стискалося і погано розтискалося. Але провалився в сон. У затягнутому ремені. Завжди сильно затягував. На останню пробоїну. Щоб знати, як дихаю. Зараз дихалося не дуже. Щось збивалося.

Прокинувся з важкою головою.

Земля набилася в рот.

Постало питання: де заночувати? Подумав попроситися до когось як проїжджий. Але відкинув таке рішення. По Остру вже рознесли, що міліціонер приїхав до Довида. Якщо піду проситися по людях, будуть питати, доведеться казати. Може, вийти зайве. Тим більше, що свій сидір я кинув у Довида. І бог би з ним. Але там і саперна лопатка, і ліхтар, і фінка. Недобре.

Пішов назад. Начебто охолов і тепер хочу по-людськи поговорити. Що відповідало правді.

Довид сидів біля хати на колодці. Спиною до шляху. До нього обличчям стояв чоловік.

Довид водив руками в різні боки, голосом спрямовуючи рухи:

— А я знаю, куди він подівся? Там? Там? А може, там? Я за нього не відповідаю. Він при виконанні, він сам за себе відповідає.

Чоловік заспокійливо торкав Довида за плече. Говорив тихо.

Я по-доброму привітався на підході.

Чоловік обернувся. Я впізнав Файду.

Він міцно потиснув мені руку, як добрий знайомий.

Запросто поцікавився:

— Де влаштувалися жити? У Довида затісно. Хочу до себе запросити. Мені син доповів, що в Остер міліціонер прибув. Попрямував до Довида Басіна. Я сюди. Файда. Мирон Шаєвич.

Я його, звичайно, пам’ятав. Настирливий. Зараз скаже Довиду, де і коли ми зустрічалися, за яких обставин. Але ні.

Файда відвів мене трохи вбік і пошепки заторохтів:

— Нестримний чолов’яга. Мені за дві хвилини розповів ваше ім’я, по батькові, прізвище. Про онука свого, що у вас, теж. Їздить і їздить по одній платівці. А ми з вами знайомі. Весілля пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви з культурної справи.

— Так, начебто. Хоч пильності не втрачаю. Ну, до мене? Дружина вечерю накриє. По чарці вип’ємо. Дещо обговоримо.

Файда дивився на мене з проханням.

Довид креслив на піску палицею. Виявляв зацікавленість.

— Довиде Срулевичу, я зараз у вас заберу свої речі. Переночую у товариша Файди. Щоб вас не обмежувати. Раненько поговоримо.

Довид не відповів ані звуку, підвівся і гаркнув у розчинене вікно:

— Малко, віддай йому!

Малка висунулася через підвіконня з моїм речовим мішком. Тримала у висячому положенні щосили.

Я так і прийняв від неї своє майно: не по-людськи. Як злодії один одному передають.

Файда спостерігав з кривою усмішкою.

У спину нам Малка грюкнула вікном. Здалося, аж шибки летять. Озирнувся. З-за фіранки погрожував кулаком Зусель.

Я глипнув на вузол, яким стягнув лямки речового мішка. Вузол мій. Ніхто в сидір не лазив.

Дружина Файди готувала вечерю.

Ми з господарем сіли в садочку.

Він завів розмову про загальні питання.

Але незабаром перейшов до головного.

— Михайле Івановичу, мушу вас попередити, що ми тут пильнуємо. Я особисто не один і не два рази проводив виховні бесіди з громадянином Басіним і з громадянкою Цвинтар. Вони дозволяють собі чортзна-що. Ганьблять на кожному кроці ваше чесне ім’я. Ви в курсі?

Я заперечливо хитнув головою.

— Ну ось, а вам і невідомо, що проти вас плетуть тенета. Ви коли в Острі були минулого разу, ви до Басіна і Зуселя не заходили? Не заходили. Мені Довид навіть скаржився на вас, що в Острі були, а не зайшли. Він вас краєм ока бачив. А ви його не бачили? Не бачили, звичайно. Інакше, навіщо вам до нього не заходити? Він каже, що ви до нього приїжджали. А не зайшли. Образився. Я йому пояснив, що ви, напевно, у своїй справі повз нього проїжджали. Можете на мене цілком розраховувати.

Файда ніби перейшов до виступу, а не провадив розмову за столом у своїй хаті.

— І ось зараз, у такій обстановці, коли всі сили нашого народу мобілізуються навколо смерті товариша Сталіна, Довид поширює свої брехні. Як вам це подобається? Мені не подобається. І нікому в Острі з єврейського населення не подобається. Нікому. Точно вас запевняю.

Я не витримав:

— А до чого тут єврейське населення? Ну, Довид з горя несповна розуму. Тож у нього всі підстави. І зять та донька. І онуки врозтіч. Ну, він єврейської нації людина. Не заперечиш. Але нащо ви вирізняєте і відокремлюєте: ми, євреї, ми, єврейське населення. Він на мене як людина бочку котить, а не як єврей. Це наша з ним родинна справа. Родинна. Через Йосипа. Тож саме об’єднуватися треба навколо пам'яті нашого Сталіна. А ви знову розділяєте. Що я в формі, в даний момент нічого не означає, тим більш поганого. Я приїхав до рідного дідуся моєї прийомної дитини Йосипа. І оформлена моя прийомна дитина Йосип за всіма правилами. А в хату до Довида зі своїм статутом я не пхаюсь. Лікарі його швидко поставлять на одужання. Шкода пацанів. Це — так.

Файда розгублено мовчав. Усвідомив, що не туди звернув.

— Гаразд, Мироне Шаєвичу. Проявили турботу — і дякую. А от скажіть, хто в хаті мешкав, де зараз Довид товчеться? Хата хоч і непоказна, але добра. Шкода, Довид хату занапастить за свого нинішнього ставлення до життя.

Я поставив людину на потрібне місце, а потім поставив чітке побутове питання. Ніби як для зняття напруги, для його ж користі. Тепер він багато викладе, чого раніше й не планував. Щоб загладити незручність від попереднього.

Так я вивів Файду на особу Євки Горобчик та її родину. Включаючи, звісно, й Лілію. Потім мав намір спрямувати бесіду на Лаєвську як на колишню мешканку Остра.

І спливло наступне.

Родина Горобчиків мешкала в Острі споконвіку. У тій самій хаті, де зараз Довид.