Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Діти з’явилися до хати раніше за нас. Малка їх швидко годувала.

Коли ми зайшли, вона крикнула пацанам:

— Геть!

Тих наче вітром здуло. Розпихали по кишенях свої шматки і побігли на подвір’я.

Малка кинулася до Зуселя, загиркотіла з ним, щось випитувала. Він не відповідав, посміхався і тримався рукою за ганчірку, ніби погрожуючи, що зараз скине.

Малка повела його за шторку і там продовжила виховання вже підвищеним тоном.

Довид сів на табурет за стіл. Запросив мене.

Я не поспішав з їжею. Хоч і був голодний. Якщо людина сидить, а над ним інша людина стоїть і вивищується, тим більш у формі, користі більше.

Кажу:

— Розповідай, через що Зусель остаточно з глузду з’їхав. Без зайвого. Ну.

Довид хотів було підвестися, щоб стоячи доповідати, але я його легенько притиснув до табурета. Він дивився на мене знизу вгору і відповідав.

А відповідь була така.

Кілька днів тому приїхала Євка, тягнучи за собою Зуселя. Притягла вона його фактично непритомного. Майже попідруки. Він блукав Лисковицею у жахливому стані. Весь у багні, брудний, обличчя чорне від бруду, нігті на руках обламані до краю. Хтось із знайомих лисковицьких євреїв узяв його до себе в хату й обмив. Повідомили Євку по єврейському зв’язку. Євка Зуселя за комір — і в Остер. При цьому сказала, щоб Довид за Табачником дивився, як за дитям, і нікому його не віддавав, ні в лікарню, нікуди.

— Важко з таким. Треба його в лікарню. Можу влаштувати. Де Белка. Туди й Зуселя прилаштуємо. І нагодують і доглянуть. А в тебе ж, Довиде, діти. Вони на хворого надивляться і самі можуть теє. Тим більш, що мати вже. І так далі.

Довид затупотів ногами. Сидів і тупотів. Видно, підвестися сил не залишилося.

— Ні! Євка сказала, щоб нікому не віддавати. А про Белку ти згадав, то я тобі скажу, що я про мою доньку все знаю. І про лікаря твого теж знаю, як він її тримає. Я його вже вивів на чисту воду. Сам вивів.

Тут Довид затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. Але саме на зайве завжди і розраховує слідчий. І я за це зайве вхопився.

— Ну-ну. А ти знаєш, що Зусель до мене в Чернігів просто в хату завалився і на тебе зробив наклеп? І свідок при ньому був. Якийсь Штадлер. Розповів мені про твої наміри щодо мене. Ти мене хочеш на чисту воду. І листа начебто послав куди треба. Що я всіх тут направо і наліво повбивав своїми руками, користуючись службовим становищем. Що я ворог народу. Зусель тебе захищати переді мною прийшов. На себе хотів провину за твій наклеп взяти. Я його послухав і прогнав. Мені боятися нічого. А ти із Зуселем ось як. Може, на ланцюг його посадиш за наказом Євки, щоб з подвір’я не відпускати? Його лікувати треба. На ноги ставити. Ти в своєму мракобіссі на Бога валиш. Ти й пацанів зіпсуєш, і долю їм разом із життям перекинеш на ворожий бік. Тьху на тебе! Дурень ти, Довиде. Євсей тобі б урізав як родичу. А я не можу. Не маю права. За законом не маю. За нашим радянським законом. Розумієш ти це?

Довид мовчав.

На мій крик із-за шторки висунулася Малка.

Широким жестом відсунула строкату ганчірку, аж шнурок дрібно затремтів, і каркнула:

— У тебе Зусель був, він усі наші гроші взяв. Де гроші? Віддай!

Ніяких грошей у Зуселя при собі не було. Я його кишені особисто вивертав.

Малка стала руки в боки і заголосила:

— Віддай гроші! Мені дітей годувати!

Такого підступу я стерпіти не міг.

Підійшов до неї й сказав тихо і впевнено:

— Що, по-нашому заговорила, як до грошей дійшло? Всі ви такі. За копійку вдавитеся. Не знаю я нічого про гроші. Мені ваші погані гроші не потрібні. У мене свої, чесно зароблені. Ноги моєї в цьому смітнику не буде більше. Я з вами як з людьми, а ви каркаєте мені просто в серце.

Зусель при цьому лежав на тапчані біля віконця. Відкинута шторка закрила йому половину обличчя. І він дивився на мене одним оком.

Я махнув рукою і вискочив надвір.

Хлопчаки там стояли і жували скибки чорного хліба. Я встиг подумати, що довго вони жують, ми з Довидом хвилин двадцять розмовляли. Отже, слухали пацани нашу розмову. Відволікалися від жування. Вдумувалися. І тепер можуть рознести Остром у перебріханому вигляді.

Я їм нічого не сказав на прощання.

Але все-таки повернувся вже з-за паркану. Повернувся і по черзі кожного погладив по голові. Вони ні в чому не винні.

Я багато про що думав у той момент.

По-перше, переночувати. А завтра зранку знову піти до Довида і спокійно з ним поговорити. Про Йоську, про Белку, про Євсея з його нікому не потрібною смертю. Про наміри самого Довида щодо його пліток. І на Зуселя глянути в нормальній обстановці. А також з’ясувати про гроші, які в нього нібито були на момент поїздки в Чернігів. Звідси теж можлива ниточка. Не знаю яка. Але ниточка ж. Зачіпка в нашій справі — головне.

Оживлення Зуселя з вірної могили швидко вляглося в моїй свідомості і зайняло правильне місце. Живий — отже, живий. Моя провина. Мій недогляд. Не перевірив достатньо його стан. Не зміг відрізнити труп не тільки від живого, але й від симулянта. Не утрамбував землю як слід, коли другий раз ховав, коли плащ-намет із-під Зуселя витягав.

За такий прокол і перед товаришами соромно. Я на цьому людей ловлю, а сам виявився далеко не кращий.

Достовірно одне, і я цього не приховав перед Довидом: Зусель у мене був, про задуми Довида розповів, на що є свідок Штадлер; від мене Зусель пішов неушкоджений своїми ногами, про що я заявив мимохіть і до діла Довиду і Малці за шторкою.

Я простував у високій траві, оскільки відразу подався