Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Потягнувся за конвертом з листом Зуселя. Подивитися на зворотну адресу. А то похапцем і не глянув. Адреса стояла Лілії Горобчик. Вулиця Клари Цеткін, будинок 23. Відправник указаний нерозбірливо. Тим паче в трясці. А штемпель чіткий. Як намальований. Відправлено 28 червня 1952 року.

Через місяць після смерті Лілії Горобчик. Точніше, через півтора.

Спокійно сховав конверт окремо, а лист в інше місце. Для надійності. І знову пошкодував щодо плаща-намету. Надворі страшенно дощило, згори затікало на голову. Закутався б тепер як слід, і спи спокійно, дорогий товаришу.

Колишню хату Євки Горобчик, а нині місце проживання Басіна, вказали пацани. Вони й проводили.

Один рудуватий, з вигляду єврейчик, закинув:

— Чи надовго до нас?

Я відповів:

— У вас відрядження відмічати, чи що? Чи ви тут господар?

Він замовк і трохи відстав. Шкода хлопця, але нехай знає своє місце. І іншим перекаже, що приїхав міліціонер з усією суворістю.

Мимохіть подумки зазначив: що хлопець схожий на когось, мені знайомого. Списав це відчуття на загальну єврейську зовнішність.

У хаті мене зустріла Малка.

Зробила вигляд, що не впізнала.

Пробурчала:

— Нікого нема.

Я й сам бачив. Не тільки нікого, але й нічого. Жили бідно. Від Євчиного жіночого господарства залишилися тільки вишиті фіранки на вікнах. Щодо решти — голі стіни і гола долівка. Тіснота, як у Діденка. Причому пічка не побілена.

Малка крутилася навколо мене і махала руками на мою форму:

— Усі до річки пішли. Туди ідіть. Усі до річки. Міні обід треба варити. Усі до річки, туди ідіть.

У хлопців надворі запитав, де зазвичай купаються. Вони поцікавилися: старі чи молоді, баби чи хто. Я пояснив, що дід і двоє малих. Вони показали напрямок.

Рушив до Десни за парком.

Десна блищала, аж сліпила очі. Назустріч мені рухалася приголомшлива картина.

Попереду Довид з ганчіркою на голові, в кальсонах, у натільній сорочці без ґудзиків до пупа. Шибав ціпком на всі боки, збивав бур’ян для подальшого кроку. За ним плентались у чорних сатинових трусах Гришко і Вовка. Старший — Гришко — обома руками тягнув полотняну торбу, з якої крапала вода. Він торбу намагався вище підняти, щоб не чіплялася за колючки, а вона чіплялася — висоти у хлопця не вистачало. Вовка трохи підтримував торбу, коли згадував, що треба надати допомогу братові. А так крутив головою. Озирався на когось назад і затримував хід, щоб відсталий підтягнувся до строю.

Із-за верб вийшла ще людина. Вона рухалася плутано, ніби заведена. Махала руками без ладу.

Коли блиск від води мені вже не муляв, я чітко зрозумів: людина — Зусель Табачник. Картуза на ньому не було. І нічого на ньому не було. Йшов він голий.

Я для стійкості широко розставив ноги. Чоботи палили мені підошви — навіть крізь траву пробивався жар.

Скинув міліцейського кашкета, помахав у повітрі.

— «Чиї ви, хлопці, будете, хто вас у бій веде, хто під червоним прапором поранений іде?» Гришко, Вовко, до мене! Підспівуйте стройову!

Хлопчики впізнали мій голос і кинулися вперед. Гришко від захвату спробував розмахнутися торбою, але випустив її з рук.

Я не рухався з місця. Ноги приросли. Звело судомою.

Гришко підібрав торбу до живота і закричав:

— Дядьку Мишо! Дядьку Мишо! Ура! Діду, дядько Миша приїхав! Дядьку Мишо, а пістолет у тебе з собою? Даси прицілитися?

З торбою він до мене й підбіг і цю брудну, і мокру цю торбу звалив мені на чоботи. Ноги трохи відпустило. Палити перестало. Але судома не минулася.

Хлопці дерлися на мене за старою звичкою. Чіплялися за ремінь, за портупею. Упиралися босими ступнями в край чобіт.

Напору я не витримав. Осів у траву.

Гришко та Вовка горланили пісню про Щорса.

Я сказав, як колись мій найкращий товариш Євсей Гутін:

— Ша.

Вони замовкли.

Я обережно скинув дітей з себе і випростався на весь свій зріст.

Довид стояв переді мною і підтримував під лікоть, як панночку, Зуселя.

Зусель був як з хреста знятий.

Я запитав без суворості:

— Чому громадянин голий?

Вовка миттю пояснив:

— Ми прали одяг. Нас Малка послала. — Хлопчик розворушив торбу і почав пред’являти по черзі мокре ганчір’я: — Ось дідова сорочка, ось штани, ось Зуселя штани, ось кальсони, ось сорочка, ось картуз, ось цей… Діду, оце…

Довид нарешті вставив слово:

— Талес, інгеле.[5]

Я з цікавістю подивився на мокру купу:

— Називається, попрали. Чим прали?

— Милом. — Довид відповів і тут же закричав: — Де мило, діти? Я вас питаю, де мило? У кого мило? Забули? Змилили? Гришко, Вовко!

Мило залишили на березі. Хлопці побігли назад.

Довид як не він запитав:

— Сам приїхав чи з Любою та Йоською?

Я заперечливо похитав головою:

— Сам. Повз проїжджав. Дай, думаю, заскочу, провідаю. Що ти Зуселя тримаєш, не впаде. Йшов сам. І постоїть сам.

Довид відпустив лікоть Табачника.

Я персонально привітався:

— Здрастуйте, громадянину Табачник. Давно не бачилися.

Він не відповів. Дивився мені в очі і не відповідав.

Довид заступився:

— Він сам не свій. Не впізнає нікого. Тут така історія. Вдома розповім. Пішли. Діти самі прибіжать. Ми городами, від очей подалі.

Довид зібрав речі в торбу, абияк запхав, закинув за спину. Я натякнув, що Зуселю як людині незручно йти голому, хоч і городами. Незважаючи на відповідь Довида, що у нього сил немає вмовляти Зуселя прикритися, я особисто зняв ганчірку з голови Довида, обв’язав її навколо заду і переду Табачника.

Запах від Зуселя линув чистий, водяний.

Він пригладив на собі ганчірку і спокійно рушив уперед. Але я наказав Довиду іти на чолі, щоб прийти вірною дорогою.