Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

місці. Щоб самому не потрапити в непотрібне положення за погане знайомство.

Дурня, непропорційна жодному тверезому глузду. Такі питання довіряти пошті!

Почерк, яким було написано лист, видався знайомим.

Писала Лаєвська Поліна Львівна. Нахил ліворуч, літери тонкі, чіткі, «т» — з кришечкою нагорі, «ш» — з дужечкою знизу. Не рисочки, як нормальні люди іноді роблять, а саме кришечка і дужечка.

З пам’яті постала записка на трельяжі в хаті Лаєвської. Мій службовий телефон з прізвищем, іменем, по батькові. І внизу приписка — «Товариш слідчий». Обведено кілька разів червоним.

І в протоколі допиту свідка Лаєвської Поліни Львівни є її підпис: «Записано з моїх слів вірно — Лаєвська П. Л.» Потім ще попросила перечитати і доповнила без дозволу припискою: «Точно і дуже добре». Протокол цей проклятущий я перечитував незадовго до від’їзду в Рябину. Зазначив, що й почерк у панночки з витребеньками.

Діденко посміхався.

— Ну що, прочитав? Ти мені скажи, яким боком до тебе Зусель припадає? Він би ще написав, що книжку слави складає. Оскандалитися боїться, тому відомості підшиває в зошит. І кому пише, дурень? Фашистському прихвосню, поліцейському посіпаці? Так, Михайле?

Я повернув лист Діденкові зі словами:

— Так, Миколо Івановичу. Абсолютно правильно. Зусель, звичайно, і сам дурний. Але ще гірше того — він кимось міцно підмовлений. І я знаю ким. І ви, Миколо Івановичу, з таким листом у хаті, де діти бігають туди-сюди, сидите на печі і ногами своїми дриґаєте. А якщо цей лист знайде хтось зацікавлений у вас? Піднімуть старі справи. Вам як, сподобається? І запитають, а чиї дітки у вас улітку бігали? А чия дружина у вас улітку на городі маячила з ранку до ночі? А хто приїжджав до вас? Міліціонер із Чернігова? Про якого у листі ні з того ні з сього випитує сіоніст Табачник? І, будьмо відверті, тому, хто вас за комір притисне, насрати, що я герой війни, що мої батьки мученицькою смертю загинули в період фашистської окупації. Вони і мене, і дітей, і дружину загребуть. А людей запитають. А люди скажуть. Таке скажуть, ви самі знаєте. Про вас сказали, і не поперхнулись. І в Караганду вас. До справжніх поліцаїв.

Діденко не посміхався. Обличчя в нього стало зле, біле. Немов сорочка. Несвіжа після вчорашнього. Але все ж таки.

— Що робити?

Я перейшов до наступної частини.

— Віддайте мені лист назовсім. І конверт. І якщо ще від Табачника є — все здайте.

Діденко простягнув листа. Пішов до печі, порився під ганчір’ям, дістав конверт.

— Бери. І той… Я вчора гримав на тебе. Не вибачаюся. Але шкодую, що при дітях. За себе не боюся. Віриш, що не боюся?

— Вірю.

Хоча, будьмо відверті, не вірив ані на копійку. Всі кажуть, що не за себе, а за дітей. Ну, такий порядок.

Йоську і Ганнусю я знайшов на галявині.

Вони рвали волошки. Квіти тільки-но з’явилися. Діти вибирали побільше. Кошик набитий з горою, а вони рвуть і рвуть.

— Стахановці, кінчай роботу! Норму виконано і перевиконано! Пішли додому, я зараз їду. Будемо обідати і прощатися.

Я посадив Йоську на плечі, взяв Ганнусю за руку. Пішли в хату. Крізь волошки, крізь траву. Я подивився на нас збоку. І хвиля щастя пробігла по моїй спині.

Люба дивилася на нас із-за тину. З-під руки. Як прийнято в гарних, душевних кінофільмах.

За обідом Люба розповіла, що діти збирають волошки, щоб насушити їх і робити відвар. Для Петра. Микола Іванович порадив.

Ганнуся підтвердила:

— Ага. Якщо волошками очі мити, вони краще бачать. А якщо очей зовсім немає, як у дядька Петра, то треба мити те місце, де вони були, і вони знов виростуть.

Ганнуся добре говорила українською, не те що в Чернігові. Але я відповів їй по-російськи, щоб не забувала мову, з якою їй належало йти у велике життя:

— Слухайтеся маму і Миколу Івановича. Вони вам добра хочуть. Слухайтеся і допомагайте. І їм, і всім слабким і немічним. Ви допоможете — і вам допоможуть. І між собою не сваріться. Ви рідні братик і сестричка. Саме рідні. А рідна сім’я — понад усе.

Діти кивали і їли.

Ось чого треба вчити дітей. А не про волошки. Не виростуть очі, якщо їх вибили. А діти сподіваються. І як їм Діденко в очі подивиться?

Добре йому. Він, може, скоро помре. І не подивиться. І на жодні запитання відповідати не доведеться.

Зібрався швидко. Подарував Діденко плащ-намет. Відзвітуюся як-небудь на роботі за втрату казенного майна. Випрошу б/у натомість.

Діденко тут же приміряв на зріст обновку. Виявилося — довжина підкачала. Завелика. Йти не дає.

Люба запропонувала відрізати і підрубати.

І додала радісно:

— От кому-кому, а Петру одежина якраз. Він ночами вештається по селу, а в такій халабуді йому і дощ, і сніг тільки на здоров’я.

Я висловився, що не проти.

— Нехай Петру.

Діденко підтримав Любоччине починання.

Мені стало неприємно. Я подумки дорікнув себе за хвилинний порив, у результаті якого плащ-намет дістався сліпій і чужій людині.

Залишалося три відпускних дні. Включаючи неділю — чотири.

Подальший план у мене виробився наступний.

В Остер — струснути Довида у зв’язку із показаннями Зуселя.

Потім упритул зайнятися Лаєвською.

У потяг заледве сів. Запхався без квитка в загальний вагон. Заліз на третю полицю і без думок слухав розмови ні про що.

І раптом згадав, що не залишив Любочці грошей на життя. Замотався. Найважливіше завжди треба робити від самого початку. А моя голова з першої секунди пішла обертом від вигляду дружини. А вона мені, будьмо відверті, дулю замість уваги. Але це ні до чого. Гроші відправлю, як зможу. І навіть добре. Поштарка розбовкає, кому і скільки надіслано. Нехай у селі знають, що приїжджа у Діденка з грошима. Не на утриманні мешкає.

По ниточці від поштарки думки