Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Я помовчав, ніби роздумував, чи просити показати книжки. І ані слова не сказав.

Тільки від дверей шепнув Сімі — вона тут же тинялася і руки на собі ламала:

— У мене термінова справа. На похорон не залишуся. Хлопчиків у себе кілька днів потримайте, поки Довид оклигає.

Повернувся в Чернігів до кінця робочого дня. Зайшов у відділок.

Свєтка-друкарка в гарній сукні стояла на порозі з сумочкою і когось виглядала.

Я вступив у розмову:

— Чи не мене чекаєш, красуню?

— Люди з роботи, а ви сюди.

— Це ти по годинах заходиш-виходиш. Заздрю. У кіно намилилася?

— Так. У кіно. На подругу чекаю. Запізнюється.

Свєтка робила зле обличчя, а круглі підголені брови їй заважали. Виходило кумедно.

Навмання запропонував:

— Візьми мене замість подружки. Я ще у відпустці вважаюсь.

Якось бовкнув удало. У мить вирахував, що зі Свєтки витягну більше, ніж із решти. Жінка. Якщо розпитувати з підходом — дізнаєшся таке, що чоловік при собі буде тримати до смерті.

Перед сеансом грала музика — акордеон. Дехто танцював.

Ми нагодилися із запасом, залишився час для буфету.

Свєтка попросила ситро з тістечками. Я купив. Причому в кишеню ліз з побоюванням — вигріб усі гроші в Острі — Файді.

Але вистачило. Без добавки. Другу порцію Світлані не отримати.

Сам я відмовився, що нічого не хочу — вдома поїв.

Свєтка гмикнула:

— Удома? Чого ж не перевдягнувся? Піджак пожмаканий, в якійсь гидоті, чоботи запилюжені. І мішок важкий не скинув. Дуже поспішав?

Усе-таки баба давно в міліції, нахапалася — питання заскочили мене зненацька. Знову непотрібний прокол.

Але я весело сказав, обіймаючи Свєтку:

— Ой, дівко! Тобі б присвоїти звання. А ти на машинці стукаєш. Не набридло?

Свєтка відсторонила мою руку і суворо вимовила:

— Я у спекулянтів квитки купувала. Наперед, між іншим. З переплатою. Ви мені гроші за свій не забудьте віддати. А бачу я все наскрізь. Дехто мене дурепою вважають. І нехай. Дуреп чоловіки більше люблять. Правда?

— Правда. Гроші за квиток завтра віддам. І за свій, і за твій. Я завжди жінок за свій рахунок у кіно воджу. А краще ти мені розкажи, що у відділку? Які новини? Страх як не хочеться знову впрягатися. Зараз повісять якусь пропащу справу, і прощавай літо. У мене друг в Ладинці мешкає. Там місця гарні. І риба, і все таке інше. Поїхали б з тобою в неділю. Ти як дивишся на пропозицію? По-дружньому, звичайно. Ми з тобою скільки років поруч працюємо.

Свєтка замислилася.

Я роззирнувся довкола. Знайомих не побачив. До початку сеансу залишалося хвилин п’ять. Свєтка із ситро не поспішала. До тістечок не доторкнулася.

Відповіла скоромовкою:

— Поїдемо. По-дружньому, звичайно. Я ж не така, щоб не по-дружньому. А до вас, поки вас не було, жінка приходила. Гарна. Ну, не дуже гарна, але нічого. Одягнена. І босоніжки, і шкарпеточки на ній. І сумочка. Руда-як-біда. Відразу видно, непорядна. Питала і питала, питала і питала: коли та коли, коли та коли. Я їй навмисно відповідала загадками. Нахабна вона. — Свєтка глянула з прицілом. — Мене дорікнула грубістю до громадян. Але я — де сядеш, там і злізеш. Вона в кабінет до Свириденка. А його немає. У Київ поїхав на нараду в світлі нових указівок. Подалася геть із кислою пикою. Більш до мене не підходила. По коридорах вешталася, у хлопців питала.

Я зрозумів — Євка. І саме тоді, коли Зусель нагора виліз.

Це була головна новина. Ще Свєтка розповіла, що містом чутки ідуть, ніби бандити людей хапають і заривають у землю живцем. Одного старого зарили, а він вирився. І не вирився б, якби не бродячі собаки. Розрили. Але заяв ні від кого не надходило, тому вважається, народ зовсім з глузду з’їхав, не знає, щоб іще придумати, щоб вивести ситуацію з рівноваги.

У залі я сидів нерухомо. І кіножурнал, і фільм.

Переплачувати за таку дурню було нічого.

Свєтка разок притулилася до мене ліктиком, ніби випадково, але я не відповів. Чесно ж їй сказав: ми по-дружньому.

Сеанс закінчився, і я проводив Свєтку додому — вона мешкала в самому центрі, на вулиці Валовій, у бараку. На прощання нагадав про Ладинку, але не поліз обійматися. Хоч вона чекала.

Тепер мій шлях лежав до Штадлера. Але спочатку забіг додому, перевдягнувся в усе цивільне, залишив сидір.

Уже збирався бігти — помітив на столі записку:

«Чекаю. Приходьте. Треба поговорити».

Без підпису. Але підпису й не треба було. Літера «т» — з дашком, як у листі. Лаєвська. Я навіть не подумав, як вона потрапила в хату, щоб цидулку свою проклятущу підкласти.

Кинувся до дверей — бігти до неї.

Але зупинився. Ні. Бігти не можна. Ні сьогодні не можна, ні завтра. Ні скільки сил стане — не можна. Нехай вона сама прийде. Сама прийде і буде благати поговорити.

І до Штадлера ходити не треба.

І до Євки.

Ні до кого.

А треба спати спокійним сном. Заради Любочки. Заради Йосі та Ганнусі.

Акуратно роздягнувся, склав одяг, як Любочка за мною підбирала: піджак у шафу на вішалку, брюки туди ж — на спеціальну вішалку, із затискачами, сорочку на спинку стільця, шкарпетки на підлогу не кинув, а повісив на поперечину табурета. Старі сандалі, в яких ходив хатою, поставив один до одного. Носаками вперед, задниками до ліжка. І вирівняв. Дошка йшла за лінією п’яток. За дошкою й рівняв.

Засинав тривожно, але з почуттям виконаного обов’язку.

Уві сні Свириденко мені докоряв:

— Не утрамбував. Підійшов формально.

Лаєвська не давала про себе знати.

Євка теж.

Я в їхній бік намагався не думати.

Одна думка мене бентежила — як там Басін із хлопчиками.

Але що я міг