Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

за ними назирці. Щойно зайняли позицію, прибуло підкріплення з Осло. Загалом було три групи. Дві групи одночасно чергували по дванадцять годин, третя, тим часом, відпочивала. Вісімнадцять осіб в автомобілях і на мотоциклах. До того ж, у Ґайтерюґґені, Шіенському аеропорту, чекав наготові легкомоторний літак. Я сидів у фургоні, замаскованому під автомобіль сантехнічної служби. Ми стояли приблизно ось тут.

— Що було далі? — підганяла Ліне.

— Та нічого, — зітхнув поліціант. — Проблема в тому, що викрадачі не назвали в листі час передачі викупу, лише місце. Грошей так ніхто й не забрав, і листів теж більше не було. Після вихідних кількість залоги зменшили, а наприкінці тижня згорнули операцію і забрали гроші.

Дорогою проїхала вантажівка. Ліне перечекала гуркіт.

— Ви брали колись, раніше чи пізніше, участь у подібних операціях?

— Ні.

— А що ви думали про те все?

— Та багато чого… Проте нікого так і не знайшлося, хто допоміг би з’ясувати, що ж саме сталося.

33

На одному з моніторів у кімнаті «КК» ожив екран. Червона цятка не рухалася, автомобіль Мартіна Гауґена зупинився за якихось кілька сотень метрів після з’їзду з Е18 на Порсґрюнн.

Гаммер замінив карту на фото з висоти пташиного польоту. Авто стояло на території індустріальної зони. На фото найперш впадав у вічі великий піщаний кар’єр. Він уже почав заростати бур’янами, але й досі нагадував потворний рубець на землі.

— Гауґен припаркувався перед адміністративною будівлею фірми, там є крамниця — промовив Гаммер, швидко розшукавши адресу. — «Будівельні матеріали». Що він там забув?

— Надія Кроґ зникла за кілька кілометрів від цього місця, — нагадав Стіллер, показуючи на екран. — Її шукали в тому кар’єрі.

— Вмикався мобільний зв’язок? — запитав Вістінґ.

— Ні, однак телефон в автомобілі, — відповів Гаммер. — Це саме Мартін Гауґен, а не хтось інший.

— Треба було таки встановити стеження, — буркнув Стіллер. — Тоді ми бачили б, що саме він купує.

— Може, лопату? — припустив Гаммер.

Тієї миті червона цятка зрушила з місця. Троє чоловіків біля монітора спостерігали, як авто наближалося до Порсґрюнна, проїхало центр міста й далі через міст до Вестсідена, а там звернуло на дорогу місцевого значення і попрямувало на захід.

— Він їде в літній будиночок, — здогадався Вістінґ.

Гаммер присунув йому стілець.

— Ну, хіба не підозріло? — запитав він. — Він давно вже там не був, і ось раптом вирішує відпроситися раніше з роботи й ні з того ні з сього поперти на дачу!

Вістінґ змовчав, але сів на запропонований стілець, ближче до монітора.

Червона цятка рухалася через селище Хілебюґда, за десять хвилин з’їхала з головної дороги й зупинилася.

— Шлагбаум, — прокоментував Вістінґ.

Гаммер збільшив фото. Тепер можна було побачити вузеньку доріжку, яка петляла лісом. Червона цятка рухалася значно повільніше й ще за десять хвилин знову завмерла.

— Літня хатинка, — Вістінґ показав на невеличку будівлю на березі продовгастого озера. — Доїзду до самої хатинки немає, останній відтинок шляху треба йти пішки.

— Маєш координати? — запитав Стіллер Гаммера.

Гаммер навів курсор на фото й отримав координати довготи й широти.

— Я викличу авіаслужбу, — сказав Стіллер, набираючи номер телефону.

Вістінґ чув, як той відрекомендувався і пояснив, що йому треба.

— Ми ведемо віртуальне стеження за об’єктом у зв’язку зі справою про вбивство. Чи могли б ви нам допомогти? Треба пролетіти над зазначеною ділянкою і подивитися, чим там займається підозрюваний!

Судячи з міміки Стіллера, відповідь дали позитивну. Стіллер назвав координати й пообіцяв надіслати офіційний запит для дозволу на обліт території.

— Ми зможемо отримати знімки? — запитав він у слухавку і, перш ніж закінчити розмову, щось занотував у блокнот.

— Вони зможуть туди полетіти? — трохи навіть здивувався Гаммер.

— Так! Саме закінчують виконувати завдання в Агдері, потім дозаправляться в Х’євіку, а дорогою на базу пролетять над нашим об’єктом. Будуть на місці за сорок п’ять хвилин.

— І ми отримаємо картинку в реальному часі?

Стіллер вирвав з блокнота аркушик і простягнув Гаммерові.

— Так, якщо відкриєш це посилання.

Гаммер відкрив нове віконце на екрані, у якому буде доступною пряма трансляція з гелікоптера. Ще було доволі часу до трансляції, але Вістінґ залишився чекати в технічній лабораторії. Всі троє втупилися в порожній екран.

— Гадаю, він порішив обох, — озвався Гаммер, виймаючи з кишені штанів бляшаночку з жувальним тютюном. — Надію і Катаріну. Дві справи про зникнення зі спільним знаменником — Мартіном Гауґеном.

Вістінґові теж не давали спокою подібні думки, але до такого висновку він ще не додумався. Мартін Гауґен мав залізне алібі у випадку з Катаріною, він перебував на іншому кінці країни, за вісім годин їзди від дому.

Чоловіки неспішно обмінювалися думками й припущеннями, однак теорії про взаємозв’язок між двома справами більше скидалися на фантазії, а мотиви — надуманими.

Нарешті ожив екран, з’явилася відеозйомка з гелікоптера. Перечекавши, доки минуть ефірні перешкоди, всі побачили згори ліс. Від дощу зображення було сірим, важко розрізнити внизу окремі предмети й будівлі.

Задзвонив мобільний Стіллера. Телефонували з гелікоптера. Стіллер увімкнув голосний зв’язок.

— Будемо над об’єктом приблизно за дві хвилини, — повідомив пілот, перекрикуючи рівномірний гул в кабіні. — Підходимо з зюйд-зюйд-ост. Висота польоту 600 метрів. Спускаємося до 500 метрів. Але будемо триматися на відстані, щоб нас не помітили. Це ж саме в цьому суть, правда?

— Саме так, — підтвердив Стіллер.

— Наведемо камеру на ціль, коли матимемо її в зоні видимості, — сказав пілот. — А потім наблизимо картинку.

У телефоні на мить затріскотало від електричних завад, і знову почувся голос пілота.

— Шістдесят секунд…

Зображення розвернулося вертикально й показувало картинку навскоси попереду гелікоптера.

— Сорок секунд…

У правому кутку екрана з’явилося продовгасте озерце. Візир камери вів понад берегом.

— Бачите картинку? — запитав пілот.

Стіллер підтвердив.

На лісовій галявині виринув будиночок. Камера сфокусувалася на ньому, зображення збільшилося, хоча й далі було сіре й розмите дощем.

— Схоже, хтось є на даху, — відрапортував пілот.

— Онде він! — вигукнув Гаммер, тицяючи пальцем в монітор.

Картинка ще збільшилася. Уже можна було розгледіти драбину, приставлену до стіни, і людину на даху.

Чоловік відірвався від роботи, приклав долоню дашком до чола, роздивляючись гелікоптер.

Потім картинка віддалилася, а чоловік і хатинка зникли за високими смереками.

— Пролетіти ще раз? — запитав пілот.

Вістінґ похитав головою. Стіллер подякував за допомогу й вимкнув зв’язок.

Гаммер прокрутив зйомку назад і зафіксував чоловіка на даху.

— Було не так вже й захопливо, — розчаровано сказав він.

— Залежить, як на це дивитися, — завважив Стіллер.

— А казав же, що відремонтував дах ще минулого тижня… Тепер знаємо, що збрехав, — задумливо промовив Вістінґ і, показуючи на зафіксоване зображення, додав: — Оце, що він