Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

— Ой, корові пора дати кукурудзиння.

Полишивши мене серед двору, вона пішла до стайні. Я вирішив чекати, бо часом подаруєш дурничку — втратиш усе.

Головацький повернувся через добру годину. Підсунувся цибатий, довготелесий, напідпитку. Я заглянув у його хитрі, полуджені золотим нальотом очі і чогось подумав: «Він».

— Дай боже здоров’ячка! — Головацький сполохано озирнувся навколо.

Я мовчки взяв його за лікоть, одвів трохи, хоч поблизу нікого не було, крізь зуби процідив:

— Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше покінчити з тим каменем.

— Але ж я богові духа винен.

— Коли свердло до вечора не буде, на місці, я постараюся, щоб вас вигнали з вашої партії.

Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, ніби його судомило в колінах. Проте він швидко отямився.

— Хто вам це сказав? — нагло визвірився він.

— Ручаюсь — виженуть. Я не хотів би, щоб між нами починалися чвари через шматок залізяки.

Обличчя його заплямилось рум’янцями. Я пішов з обори, а він перевальцем попрямував у город.

На майдані я стрів Ревеку.

— Знов на мельдунок? — криво засміялась вона. Щоки її пожовкли і зсохлися, очі посоловіли від туги за Федором. Видко, одцвітає дівка. — Як з хатою, Прокопе?

— На ній мені світ клином. Додому, Ревеко? — спитав я.

— Еге.

— Я теж. У мене вкрали інструменти. Почуваюсь, як у сорочці з чужого, плеча.

— Як?

— Вкрали. Схоже — Головацький.

— Зима якась непевна, — цмокнула Ревека. — Почнуться в полі роботи, то люди полагіднішають. Тепер ніби хто їх з мішка випустив.

— Колись батько розказував про дивного цадика. Міг вгадувати майбутнє, лікував, то з’їжджалися зі всіх сторін. Але свої тримали «диво», не випускаючи ні на крок, у темній хаті, щоб не розсіював уваги. Та не впильнували. Цадик утік до міста, мекав вулицями, качався, іржав, рикав. Його схопили, зв’язали, доставили додому. «Що ж ти натворив? — питають. — Що з тобою?» — «Ви мене держали взаперті. Малим я не вибігався, старшим своє не відбешкетував, от і спокусило». Те саме війна зробила: загнала людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують.

— Чи тільки війна? — Розлогі Ревечині брови стріпнулися, і зійшлися рівчаком морщинки над переніссям. — Таке життя з давніх-давен.

Якийсь час ми йшли мовчки. Потім Ревека спитала:

— З Мариною помирився?

— Я з нею не сварився.

— Хазяйновита жінка, гарна… — Ревека сповільнила крок. — Не те, що нинішні дівчата. Лиш для ліжка, як, приміром, Кухарчукова Орися…

— Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафія має звідки, та не гордує роботою.

— Як тобі так ліпше думати, най буде так.

— А що, женитися з удовою?

— Яке маю право радити? — Вона пішла швидше, губ торкнулась невиразна усмішка.

«Мабуть, кожному буває трохи відрадніше, що життя мало робить щасливих винятків».

— Якось бачила — спішить до Левадихи, аж захекалась. Просвітліла, як сонце.

— Знахарюють.

— Гляди…

— Не боюся.

— А я не кажу, не виправдовуйся. — Обличчя її застигло під висохлою жовтою шкірою. — Так-так, завтра до Грушівки мушу йти, щось тітка заслабла.

Свердло і все начиння були акуратно складені в печері і накриті плащем. Сніг замів сліди, та мене не треба було переконувати, що побували тут Головацького чоботи «сорок шостий, трохи тиснуть».

До обіду я дірявив скелю і думав про Ревеку. Була в неї а Загатою оргія чи поема? Стало шкода обох. Вони жили потайсвіту «минаючим днем і стікаючою ніччю».

Обідав дома. Левадиха дала листа від Покутського. Кожним словом майстер дякував за посилку, аж ніби вирізьблював словами ту вдячність. Питав Покутський, чи гладко мені зійшло у Тернополі. Ще б пак!.. Лист був довгий, на чотири аркуші. Покутський розписував, який голод у Львові, яке безробіття. Заворушилися Дрогобич і Борислав, на порозі голодова революція. Петрушевич мав виголошувати промову, та відмінили, бо, видно, боїться появлятися серед людей. У промислових містах утворюються Ради, вони намагаються навести лад у постачанні продовольства, але урядовці ставлять їм палиці в колеса, конфіскують продукти для фронту.

Словом, з його повідомлень важко було визначити, коли громадянство більше любить свою вітчизну: тоді, коли міністри обіцяють рай, чи тоді, коли вони плюють на державу.

Прибіг задиханий Ілля Гордій. Сказав, що із Залісся привезли чотири кулемети, комісар призначив мене командиром сотні спеціальним розпорядженням, але віднині сотня називатиметься алярмовою.

— Гривастюк наповідав, щоб ти конче навідався до канцелярії. Треба описати зброю, скласти списки людей і ще там щось важливе вирішити. От здорово!.. Але де дістати тютюну? Перед тижнем продав за триста крон два кіло смальцю, в акурат вистачило на півтора кіло самосаду. Та вчора підпили трохи і висмалили до корінчика.

— Як у тебе закінчилося з Лободою? — поцікавився я. — Партизувався наново?

— Розпрощався з радикалами. Націоналісти прийняли і не питали, чи знаю програму.

— Виплутався?

— Надув, як циган коня перед торгом.

— А націоналісти мають програму? Зрештою, усі ці твої партії, здається, керуються одною програмою, якщо вони мають її взагалі.

— Аякже, — відказав він, пустивши баграми навскіс чола кошлаті брови. — Повинні б мати.

— Мені написали зі Львова, що ріпники в Бориславі домагаються націоналізації промислів. Це входить у програму націоналістів?

— Цілком можливо, що входить. Але я точно не знаю…

Грубо виходило, що каменю досить. До вечора я погаратав ще один щовб. Сідало сонце. Лід на Дністрі виблискував світлом далеких, ще несміливих зір. Село тарабанило відрами, надсадне поскрипувало дверима, заповнюючи долину клопітливим вечоровим гомоном.

— Мамо, де ви поділи цебер? — долинуло виразно.

— А ти приведена? Де він завжди?

— Під оборогом?

— Одчепися від мене!..

Та ось вщухло. Блищики поступово згорнулися до центра села, до найзаможніших газдівств, і блякло, несамохіть поглипували в згустілу невидь між горами. Скільки солодкого миру навколо? Не вірилося, що недавно в окопах лютувала смерть і серця ятрила кровожадоба. Не хотілося вірити, що десь, можливо, знову, лаштують на похід гармати.

Я бігцем оглянувся на фронтові дні. Не старався відібрати в людини життя. Може, когось убив, та не зазіхав, не карбував карабінні деревця зазубринами.

Мурованка оледевіла. Я зійшов до села, йшов поволі, поглипуючи на вікна. Світилося ще в Гривастюка. Ще блимав каганець на печі проти вікна в Мирона Байди. Я ступив на подвір’я. Діти спали на печі, Дарія сиділа на плиті й шила. Мені давно треба було щось вияснити, і я злегка постукав у шибку. Дарія поклала полотно на скриню.

— Це ви, Повсюдо? — виглянула з-за дверей. — Прошу до хати.

— Я з кар’єру. Дивлюсь — не спите.

— Сороченята малим шию. Сідайте.

— Від чоловіка маєте вісті?

— Ой, запроторили… Як під лід пішов.

— Даруйте, Даріє; де і з ким