Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

— Та ади!

Я відскочив убік, а ті двоє дременули врозтіч. «Стійте!» — гукнув я, та тільки затріщали паркани і загавкали собаки.

Я зареготав. Так голосно, від душі, я давно не сміявся.

Почалися якісь серйозні політичні зміни, що викидають стару декорацію. Завтра в селі піде поголоска, що ночами сновигає цісарева тінь, шукає кривдників. Обов’язково розійдеться, бо життя — химерне плетиво справжнього і видуманого.

Я згадав почутий сьогодні від Гордія новий анекдот. Із тюрми випустили ще «австрійського» злочинця. Поблукав він по Львову — жити нема де, красти нема в кого, і вирішив потрапити назад до тюрми, де принаймні тричі на день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не садовили. Після довгих розмірковувань його осяяла ідея: за політичну провину його напевне кинуть до в’язниці. Подався до державного секретаріату, до якогось поліцейського верховоди. З порога рикнув: «Францові-Йосифу віват!» Вірний слуга республіки зірвався з місця: «Що, наші прийшли?…» Гордій підкріпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: «Я не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникій, у мене чорних брів нема, зате я двоєликий». Сміх нібито зміцнює почуття самозбереження.

Я добрів аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну німу стіну. Нічого, вона відповість на мої почуття пізніше, коли я переміню їй місію. Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнічений магічним смислом камінь грабіжники фараонівських пірамід. О, навіть наймізерніша річ, якщо вона хоч трохи підкріплює наші сподівання, стає нам дорогою, і ми відчуваємо, що чимось їй зобов’язані. Це, звичайно, фетишизація. Але гідні жалю люди, котрі це засуджують. То слабохарактерні нікчеми, які не мають смілості, ані мудрості, ані сил для того, щоб щось поправити в житті або принаймні глянути правді у вічі. Хіба люди винні, що більше надій покладають на речі, ніж на прогрес? Це ж менш небезпечне, ніж реставрування ідеалів. Для істориків і економістів фетишизм — прекрасний індикатор, що вказує, наскільки справедливий суспільний устрій.

Дома Левадиха розповіла мені, що в селі ходить чутка, нібито заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола — комуніст.

Розумні хлопці з народу, здібні керувати державою, щось робити для того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в’язниць, а державою керують блазні. Треба забрати Миколині рукописи. Я виношував, було, думку підказати йому, щоб написав книжку. Це був би твір, який навчав би любити свій край, ще так слабко нами усвідомлений, як середовище, де ми сформувалися.

Загата замерз, п’яний, передріздвяної ночі. Замерз, тричі проспівавши в сотні, у день свого народження, на двадцять сьомому році життя. Він лежав на майдані перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню. Години зо дві біля тіла товпилися люди. Калина коценіла в головах з оксамитне чорніючими від німого ридання губами. У ногах тихо скімлила, поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки півголосом перешіптувалися, тикаючи на суку, і важко було зрозуміти, кого їм більше шкода — титаря чи собаки, що тужила за господарем. А під тином стояла, витираючи хустиною очі, Ревека.

Охітва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку відчитав молитву. Підкотила підвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду попленталась Ревека. А чесні християни подалися за Охітвою на відправу.

Перша безглузда смерть після війни розбудила в мені нез’ясовну ненависть до всього. Вона трохи притихла лиш через кілька днів, але в опаловій темряві душі продовжував тліти огарок недоброго. Біля нього витанцьовували зловісні блиски, здіймались вихрами полум’я у снах, поки щоночі не почав снитися охоплений синіми язиками вогню мрець — іноді Загата, іноді хтось інший, досить знайомий мені з обличчя, але я не пригадував його прізвища.

Облягали думки про те, що з недавньої пори мені пішов двадцять п’ятий, до п’ятдесяти навряд чи дотягну, отже, треба поспішати… Досвітками, задихаючись кашлем і хапаючись за серце, я з огидою поглядав на валізу, де зберігалося фронтове золото, Я ладен був його розтринькати, аби не пекло очей, як незакінчена осоружна робота.

Терпли пальці на ногах, ліва рука під кінець дня дерев’яніла. Голова розколювалась од болю, ночами не було чим дихати, і, незважаючи на люті морози, я спав при відчиненому вікні.

Я не щадив себе. Мої вужівки-руки безперестанку піднімалися й опускалися, наповнюючи каменоломню приглушеним гримотом. Пальці опухли, безкровні нігті блищали, мов черепашача луска. Я з жорстокістю ламав їх, поки вони не починали згинатися.

По йордані виходив затемна. Поки доберуся, вже й розвидніє. Люто я орудував. Спустив на шкарп, у сніг, силу каменю.

Якось спіткнувся на стежці. Під ногами валявся брезентовий плащ, начиння розкидане. Я обійшов каменоломню, проте свердла ніде не було.

Я чогось чекав — і дочекався. Це не жарт. Одні мені заздрять, інші недолюблюють за те, що я нікому не скаржуся і не прошу допомоги, треті мене уникають, як судді, який знає їх провини.

Молотковський недовірливо косив очищами, потім повільно обвів поглядом наповнену димом кузню, мов пропонуючи: шукай.

— Хто ж згріб?

— А в мене свиснули деталі, так що це ніяка не помста. Ні, пане Повсюдо. Я сьогодні збирався складати і…- він сердито махнув рукою. — Ніяка робота не йде. Підігнав, повідшліфовував, навмисне затримався, бо вечоріло, а я хотів докінчити при денному світлі, і…

— Може, ви комусь хвалились? Розумієте, не така шкода, як невигода. Я поспішаю. Я дуже поспішаю, пане Молотковський.

— Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодій першого гатунку. Ревеці до нього як землі до неба. Тепер я недовірливо глянув на Молотковського.

— Це скидається на партійну ненависть.

— Ну, пане Повсюдо! — Він навстіж відчинив двері, наче запрошуючи в свідки січневий день.

– Ідемо до Головацького.

— Е-е, незручно ж-ж-ж.

— Селянська неотесаність повертається то злобою, то фанатизмом.

Молотковський зміряв мене похмурим поглядом.

— Згляньтеся, пане Повсюдо! Не в неотесаності справа.

— Як хочете, — розсердився я. — А Головацькому я зніму його дурну голову. Молотковський притьмом вискочив за мною.

— Пане Повсюдо! — гукнув він. — Чи чули ви, що в Харкові поновилися Ради?

— Ні, - зупинився я.

— Поновились. Тепер Директорії каюк. Петлюра цофається.

— Того ви боїтеся зачепити москвофіла? — розсміявся я.

— Не того. Бити його — однаково що німину. Треба народові показати, куди вони гнуть.

— Ось і покажемо. Зігнемо його і відшмагаємо. — В його присутності я не міг довго злитися, та він все ще не вірив, що я облетівся і жартую.

— Не так, — сумно заперечив він. — Правдою їх треба притиснути. Правдою…

Дружина Головацького — присадкувата зизоока жіночка з порепаними від тяжкої праці руками — сказала, що чоловік подався на хутір до