Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

виплив моєї незламної постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твої очі говорять мені, що бажання щастя і любові не вигасло в твоїй душі. Так чого ж отягатися? Що нас в’яже до сього гнізда? Люд? Хіба ж і за морем я не знайду люду, свойого люду, для якого зможу працювати і який так само потребує моєї підмоги? Голубочко моя! Бідна мученице! Не муч і себе й мене! Адже ж я й так не зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене і в такім положенню, з таким чоловіком! Що кождий день твого життя - то мука, то терпіння, пониження, зневага! Адже ж я або втечу відси сам, або вдурію, або допущуся якогось злочину! Регіно, Регіно! Змилуйся надо мною і над собою!

Лице Регіни при тих словах поблідло ще дужче, було бліде, мов полотно. В губах не було ані кровинки, і вони тремтіли, мов два бліді рожеві листки від вітру. Її груди дихали важко. Нараз вона встала з лавки, наморщила чоло і, обертаючися до Євгенія, промовила:

- Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!

І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.

 

 

 

- Завтра маємо аж три терміни в гумниськім суді,- мовив до Євгенія конципієнт, подаючи йому до перегляду цілу пачку різних актів.

- Які терміни?

- Два досить важні, в грунтових справах. Третій - крадіж, але може мати певне значіння, бо справа потроха на політичнім підкладі. Одна партія в селі хоче позбутися немилого їй члена громадської ради і заденунціювала його за якусь крадіж. Найгірше те, що судить Страхоцький.

Євгеній кивнув головою, переглядаючи акти.

- Надто треба би там побрати деякі інформації, виписи з книг грунтових і з регістратури. Як пан меценат думають, чи маю їхати сьогодні і підночувати у о. Зварича, чи аж завтра досвіта?

- Я сам поїду,- промовив Євгеній.

- Пан меценас поїдуть? - не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі «дрібні» терміни.

- Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.

Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.

- Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Там на п’яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?

Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.

- Ну, що? Маєте ще що сказати?

- Пан меценас самі їдуть?

- Сам.

- То, може, треба чотири коні?

- Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?

- Ну, я думав...

- Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.

Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.

- То вистарчать два?

- Вистарчать, вистарчать.

- Але конче мусять бути чорні, правда?

Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана - не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.

- Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?

- Ну, я так думав.

- Але відки приходите до такої думки?

- Ну, чую, що пан меценас самі їдуть...

- Так що з того?

Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.

- Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.

Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.

- Що се з ним? - питав Євгеній конципієнта.

- Не розумію.

- Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.

- Я заходив до нього пару разів до його хати,- все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.

- Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? - запитав Євгеній.

- Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії - на фіакрі його привезли.

- Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та моряться голодом. А сьому бідоласі небагато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.

На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.

О п’ятій на подвір’я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покої і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.

- Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.

- Хто їде?

- Берко... рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.

- Добре, добре. Ну, а коні чорні?

Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.

- Слухайте, пане Баране,- мовив Євгеній.- Ну, скажіть по щирості, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?

Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:

- То ще не настав час?

- Який час?

- Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.

- Я? Що ж я, магнат який?

- Е, що там магнат! - згірдно мовив Баран.- Чвіркою чорних коней... їздити по краю і збирати народ... І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас...

Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.

- Що се ви говорите? - дивувався Євгеній.

- Пан ліпше знають, що я говорю,- мовив Баран, не зводячи з нього очей.