Микола Олександрович Дашкієв - “Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв

відбувається видимий річний рух Сонця. ">[3] майже на тридцять градусів, а період обертання навколо Сонця — понад сто років… Ну?

Подальші пояснення були зайві. Неймовірно великий нахил орбіти астероїда до площини обертання всіх планет визначає, що це небесне тіло, а разом з ним і “Сіріус”, з кожною секундою віддаляються від звичайних космічних трас, отож з кожною секундою зменшуються шанси на допомогу зорельотів рятувальної служби.

— Кіме, цей астероїд, мабуть, гість у нашій Сонячній системі…

— Міжгалактичний корабель?

— Може, й так.

За три роки подружнього життя й спільної праці вони навчились розуміти одне одного з півслова. Якщо здійсниться висловлене Астою припущення, якщо цей астероїд справді керується розумними створіннями — одразу ж розкриється вся таємничість пригоди. Отже, треба насамперед дослідити космічне тіло, бранцем якого став “Сіріус”.

Надягаючи скафандр, Кім увесь час поглядав на індикаторне табло кіберштурмана. Мерехтіння крихітних вогників дратувало, видавалось цілеспрямовано-ворожим. Навіть те, що тубуси фотоелементів кібера, його “очі”, як завжди, пересуваються вслід за людиною, не випускаючи її з поля зору, сьогодні викликало неприємне відчуття.

— Може… ти лишишся? — неголосно запитав Кім.

— Ти побоюєшся, щоб “Сіріус” не втік без нас у Космос?

— Так.

— Ну, а що ж зможу зробити я, навіть якщо залишусь?

Кім промовчав. Справді, Аста нічим не допомогла б, бо всі пристрої річного керування вимкнено. Твердолобі з Астроцентру домоглися свого: щоб не втрутився в разі необхідності командир корабля, і “електронний мозок” кіберштурмана, і енергетично-інформаційну мережу захищено панцирними плитами.

— Ну, гаразд, ходімо… — Кім перевірив спорядження обох скафандрів, підійшов до пульта кіберштурмана. Згідно інструкції, слід визначити свого можливого заступника.

— “Сіріус”, увага!

Ні, він таки чує! Знову спалахнуло зелене вічко:

— Слухаю вас, командире.

— Я покидаю борт корабля. Якщо не повернуся, всі права командира візьме на себе Аста, навігатор.

— Зафіксовано, командире.

— На борту людей не буде. Пам’ятай про заборону номер один.

— Зафіксовано, командире.

— А тепер доповідай, що сталося?

— Доповідаю: я одержав… — і знову голос урвався, а по індикаторному табло перебігла буря хаотичних спалахів.

Кім і Аста перезирнулись.

— Мені чомусь моторошно… — неголосно сказала Аста. — Далебі, я зараз починаю розуміти страх наших далеких предків перед невідомим і нез’ясовним… Уже кілька хвилин мені вчувається голос… На диво знайомий розпачливий голос…

Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.

— Хтось кличе на допомогу! — Аста схопила Кіма за рукав скафандра, заплющила очі. — Слухай… Слухай… “Я — паралізований… поспішайте… поспішайте…”

— Заспокойся, люба… — Кім незграбним рухом обхопив скафандр дружини, опустив прозорий щиток на її шоломі.— Заспокойся, це просто через перенапруження нервової системи.

Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім і Аста мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, — таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто дуже звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубились, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити — тим паче.

— Асто, будь обережна. Не забувай, що тут сила тяжіння в тисячу разів менша за земну.

— Так, любий.

Кім натиснув на кнопку. Повільно розчинились товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.

— Асто, ти нічого не чуєш?

— Ні. Зараз ні… А що?

Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста — слідом за ним.

— Чую! Тепер чую! Той же голос… “Поспішайте на допомогу… Шукайте двері… шукайте двері…”

Кім перевірив: якщо вимкнути радіостанцію — голос замовкає. Отже, це не галюцинація. Хтось справді кличе на допомогу.

— Може, він потрапив сюди так само, як і ми?

— Але до чого тут “двері”? Досить сказати: “Шукайте зореліт”.

Кім обвів поглядом суворий краєвид. Скелі, скелі й скелі. Мертві, незаймані ні зливами, ні вітрами. Здавалося б, тут одвіку не було — і довіку не буде — нічого живого. Але ж голос лунає, а кожна скеля, кожна запнута непроглядним мороком заглибина можуть сховати не тільки невеличкий космоліт-розвідник типу “Сіріуса”, а навіть трансорбітальний велетень першого класу.

— Рушаймо, — сказав Кім. — Зволікати не можна.

Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння гака незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, — не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.

Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? його заклику вже не чути — може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно ж, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.

Але що ж сталося з кібером? Ні, він не “збожеволів”, бо інакше б поривання слухатись людини в нього не виникло. Скидається скорше на те, що його “машинну свідомість” підкорила якась зовнішня сила. Він сказав: “Я одержав…” Що — одержав? Наказ?.. Лише Головні Кібери зон повновладно керують кіберштурманами зорельотів, однак і в такому разі кібер обов’язково доповідає командирові… Хто ж перепинив його зараз?

Кім і незчувся, як скінчилось “падіння”. Ноги торкнулися поверхні астероїда, густий фторановий