Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— Розумію, — сказав Крамер, хоча насправді не розумів нічого. — Чи не можна попросити вас пояснити, що все це означає, — не зовсім упевнено додав він після паузи.

Сміт відмахнувся.

— На все свій час, любий Крамере, на все свій час. Як я вже казав, люба моя Анно-Марі…

— Звідки ви знаєте її ім'я? — різко запитав Крамер.

Сміт загадково всміхнувся і, не звертаючи уваги на полковникове запитання, повів далі:

— Як я вже казав, не варто даремно витрачати скополамін. Він тільки допоможе вам з'ясувати таку просту річ, що перед вами — не генерал-лейтенант Джордж Карнебі, головний координатор у підготовці до відкриття другого фронту, а такий собі Картрайт Джонс, американський актор, якому пообіцяли заплатити двадцять п'ять тисяч доларів за те, щоб він зіграв роль генерала Карнебі. — Сміт поглянув на Джонса й кивнув головою. — Вітаю вас, пане Джонсе. Вельми переконлива гра. Шкода, що до кінця війни вам доведеться просидіти в концтаборі.

Крамер із Роземайєром скочили на ноги, решта троє на канапі подалися вперед. На обличчях у всіх відбився отой самий вираз недовіри. Якби Картрайт Джонс був перший прибулець на землю з інших світів, то й тоді він навряд чи викликав би таку реакцію.

— Так-так-так, — промовив Сміт. — Диво, та й годі. — Він торкнувся Крамерової руки й показав у бік Каррачоли, Томаса й Крістіансена. — Не зрозуміло, правда ж? Здається, вони здивовані не менше від вас?

— Це правда? — грізно запитав у Джонса Роземайєр. — Те, що він каже. Голосом, що більше скидався на шепіт, Джонс промовив:

— Як?.. Як, на Бога?.. Хто ви такий?..

— «Нічний прибулець із країв далеких», як, мабуть, сказали б ви зі сцени. — Сміт непевно махнув рукою. — Що ж, може, союзники й заплатять вам по війні двадцять п'ять тисяч. Але я не дуже на це сподівався б. Коли вже міжнародне право дозволяє розстрілювати ворожих солдатів, переодягнених у цивільне, то я не бачу підстав, чому цього не можна зробити і в протилежному випадку. — Сміт потягнувся й позіхнув. — А зараз, люба моя Анно-Марі, чи можу я — з вашого дозволу, любий Крамере! — попросити вас налити мені чарочку вашого пречудового «Наполеона»? Від катання на даху вагончика я добряче стомився.

Дівчина завагалася, поглянула на Крамера та Роземайєра і, не дочекавшись ані схвалення, ані заперечення, таки наповнила чарку й подала її Смітові. Вдихнувши тонкий запах коньяку й відпивши маленький ковточок, Сміт знову вклонився Джонсові.

— Ще раз вітаю вас. Ви добре розумієтесь у напоях. — Він знову покуштував «Наполеона» й сумно промовив уже до Крамера: — Подумати лишень, яким божественним трунком ви пригощали ворогів третього рейху!

— Не слухайте його, полковнику, не слухайте його! — люто вигукнув Каррачола. — Він бреше! Він хоче…

Сміт наставив автомата Каррачолі в груди й м'яко промовив:

— Заспокойся, або я сам тебе заспокою, брудний зраднику! Ти ще матимеш нагоду показати себе, і тоді ми побачимо, хто бреше. — Він знов опустив зброю на коліна і втомлено додав: — Полковнику Крамере, розмовляти з вами й водночас тримати на прицілі цю малоприємну трійцю — для мене не велике задоволення. У вас є надійний вартовий? Хлопець, який триматиме язика за зубами? — Він знову відкинувся на спинку крісла і почав смакувати коньяком, не зважаючи на злі погляди чотирьох своїх колишніх товаришів.

Крамер уважно подивився на нього, тоді потягнувся рукою до телефону.

Колишні порохові погреби «Шлосс Адлера», перетворені тепер на кав'ярню, цілком відповідали загальному настроєві замку — чомусь середньому між сном про добу лицарства й важким маренням. То були величезні темні зали з чорними від кіптяви сволоками й кам'яними стінами, на яких висіли старовинні обладунки та зброя. Півдесятка масивних столів з колишньої монастирської трапезної та важкі дубові лави стояли вздовж зали. Гасові лампи, підвішені на залізних ланцюгах до стелі, створювали, залежно від настрою того, хто входив, відчуття або затишку, або навислої загрози. Звісно ж, вигляд цієї кав'ярні не додав Мері впевненості. Вона провела очима кількох озброєних до зубів чоловіків, які щойно виходили, й знову подивилася на військового, що сидів поруч із нею в кутку.

— То про що я казав? — перепитав фон Браухіч.

— Що потрібно тим людям? Здається, вони когось шукають…

— Забудьте про них. Зараз ви з фон Браухічем.

— Але ж ви розмовляли з ними. Чого їм треба?

— Вони кажуть, нібито в замок проникли шпигуни. — Фон Браухіч розсміявся. — Ви тільки уявіть собі! Шпигуни в «Шлосс Адлері»! У штабі гестапо! Напевно, вони прилетіли на мітлах. А втім, коли комендант — жінка, то раз на тиждень шпигуни неодмінно навідуються… А що ж я говорив про Дюссельдорф?.. — Він помітив її порожню філіжанку. — Вибачте, люба фройляйн. Ще кави?

— Дякую! Я справді вже маю йти.

Фон Браухіч знову розсміявся й поклав свою руку на її.

— Куди? У «Шлосс Адлері» йти нікуди! — Він повернувся вбік і гукнув: — Фройляйн! Ще дві кави! Зі шнапсом!

Поки він робив замовлення, Мері позирнула на годинника, і її обличчям перебіг вираз розпачу. Але коли фон Браухіч знов обернувся до неї, вона мило всміхнулася:

— То що ж ви говорили про Дюссельдорф?..

Товариство в золотій вітальні побільшало ще на одного — високого вартового з важким холодним поглядом і карабіном у вмілих дужих руках. Він став позад канапи, на якій сиділи Каррачола, Том ас та Крістіансен, і почав пильно стежити за ними, час від часу кидаючи швидкий погляд на Шаффера.

— Так буде краще, — схвально промовив Сміт. Він підвівся, залишивши автомата на підлозі, підійшов до столика з пляшками, знову наповнив собі чарку й повернувся до крісла.

— Все забере в нас усього кілька хвилин, — повів далі Сміт з погрозою в голосі. — Анно-Марі, принесіть іще три капсули скополаміну. — Він осміхнувся до неї. — І не забудьте ще три шприци.

— Полковнику Крамере! — розпачливо вигукнув Каррачола. — Це якесь божевілля! Невже ви дозволите…

— Вартовий! —