Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Салені… А тепер ось — невеличка радіограма в Лондон: час прильоту й таке інше. Потім вертольотом до кордону — це значно легше, ніж пішки, — а там уже й до Салена недалеко. І ось ви у Вайтхоллі: доповідаєте, що іще до того, як ви дісталися в замок, генерала Карнебі перевезли до Берліна.

— Назад у Лондон? — Томас похитав головою. — Не все так просто, полковнику, поки десь іще гуляє Сміт із тим янкі. А що буде, коли вони все розвідають і передадуть у Лондон?

— За кого ви нас маєте? — втомлено промовив Крамер. — Звісно ж, ви доповісте й про трагічну загибель свого шефа. Як тільки ми виявили в багажному відділенні ще тепленьку рацію, ми пустили по сліду собак. Ваш дорогоцінний майор Сміт був останній, хто ніс передавача, і він залишив прекрасний чіткий слід. Далі він пішов уздовж східної околиці села до нижньої станції канатної дороги.

— До підйомника? — Томас був щиро здивований.

— До підйомника. Ваш майор, Томасе, або безнадійний дурень, або ж дуже небезпечний супротивник. Сказати правду, я нічого про нього не знаю. А там, на нижній станції, собаки згубили слід. Їх обвели навколо станції, завели навіть до вагончика, але марно. Наша здобич наче розтанула в повітрі. Але потому одному з детективів таки спало на думку обстежити повітря, тобто дах станції. Виявилося, що двоє чоловіків уже побували там до нього. Далі був лише один логічний крок до того, щоб обстежити дах самого вагончика, і, звісно ж…

— Вони в замку! — вигукнув Крістіансен.

— І звідси вже не вийдуть. — Полковник Крамер зручно відкинувся на спинку крісла. — Тож не турбуйтеся, панове. Всі виходи перекрито, в тому числі й верхню станцію. Ми подвоїли кількість вартових, і зараз починаємо прочісувати замок поверх за поверхом.

На темній галереї Сміт із Шаффером стурбовано перезирнулися.

— Не знаю… — проказав Томас. — Він — кмітлива бестія.

Крамер подивився на годинника.

— За п'ятнадцять хвилин, даю вам гарантію. — Потім спинив погляд на Джонсі. — Хоч як мені не хочеться цього робити, генерале, але чи не пора нам розпочати ваше… е-е… лікування?

Джонс пропік очима Каррачолу, Томаса та Крістіансена і дуже повільно й чітко промовив:

— Ви — брудні свині!

— Це суперечить моїм принципам, генерале, — ніяково проказав Роземайєр. — Якби ми могли обійтися без застосування сили…

— Принципам? Ви мене добиваєте! — Джонс підвівся, з горла його вихопився клекіт. — Прокляття на ваші голови! Принципи Гаазької конвенції! І це — еліта кривавого третього рейху! — Він скинув кітель, закачав рукава сорочки й сів.

Запала коротка ніякова мовчанка, тоді Крамер кивнув головою Анні-Марі, яка поставила чарку й рушила до бічних дверей із золотої вітальні. Всім було видно, що Анну-Марі не дуже пригнічує її роль: ледве помітна усмішка на її обличчі свідчила про приємне очікування.

Сміт із Шаффером знову перезирнулися, але вже не стурбовано, а як люди, котрі знають, що їм робити, і сповнені рішучості довести справу до кінця. Вони обережно підвелися і з автоматами в руках почали повільно спускатися сходами, намагаючись ступати якомога ближче до краю, щоб східці не рипіли під ногами.

Вони були вже на півдорозі донизу й мали ось-ось цілком виступити з темряви, коли до вітальні повернулася Анна-Марі з невеличкою металевою тацею. На таці стояв слоїк з якоюсь безбарвною рідиною, скляночка й лежав шприц. Вона поставила тацю на столик поруч із Джонсом і вилила рідину із слоїка в скляночку.

Сміт із Шаффером спустилися сходами й тепер підходили до товариства біля каміна. Вони вже вийшли з темряви, і тепер їх відразу побачив би кожен, хто б повернув голову в їхній бік. Але всі погляди були прикуті до іншого видовища: Анна-Марі наповнила шприц рідиною і ще раз оглянула його на світло. Сміт із Шаффером підходили все ближче, нечутно ступаючи по розкішному золотистому килиму.

Обережно, але звично, все ще з усмішкою на губах, Анна-Марі протерла потрібне місце на Джонсовій руці вмоченою в спирт ваткою.

Всі глядачі мимоволі нахилилися вперед, коли вона міцно стиснула однією рукою Джонсів зап'ясток, тримаючи в другій шприца. На мить голка застигла біля вени.

— Даремно витрачаєте дорогоцінний скополамін, моя люба, — сказав Сміт. — Все одно ви нічого від нього не дізнаєтесь.

Шприц нечутно вислизнув з її руки й упав на підлогу. Всі на мить застигли, потім водночас повернулися в бік двох постатей, що підходили зі зброєю в руках. Першим отямився полковник Крамер, потягнувшись рукою до кнопки поруч зі своїм кріслом.

— Не працює? — співчутливо поцікавився Сміт.

Дуже повільно Крамер забрав руку від кнопки.

— Спробуйте, може, та, з другого боку? — доброзичливо підказав Сміт. — Ви пробуйте, я почекаю.

Крамер кинув на нього пронизливий погляд.

— Ви помітили, полковнику, — вів далі Сміт, — що мій автомат націлений не на вас, а на нього. — Він показав дулом на Каррачолу. — На нього, — перевів зброю на Томаса, — на нього, — вказав на Крістіансена, — й на нього! — Різко повернувшись, він ударив по дулу Шафферового автомата: — Кинь зброю! Зараз же!

— Кинути зброю? — Шаффер був приголомшений. — На Бога, що це…

Сміт швидко ступив уперед і блискавично прикладом автомата вдарив Шаффера в сонячне сплетіння. Шаффер скорчився, зігнувсь удвічі й дуже поволі, долаючи нестерпний біль, почав розгинатися. Поглянувши на Сміта очима, повними люті, він скинув з плеча ремінь, і його автомат упав на підлогу.

— Сядь отам. — Дулом автомата Сміт показав на крісло між Роземайєром і канапою, де сиділи троє.

— Проклятий брудний перекинчик! — процідив крізь зуби Шаффер.

— Всі вони так казали. Ви зовсім не оригінальні. — У Смітовому голосі пролунала погроза. — В це крісло, Шаффере.

Шаффер, тримаючись за сонячне сплетіння, насилу опустився в крісло.

— Ви… Якщо я тільки доживу… — почав був він.

— Але навряд, — урвав його Сміт, зручно вмощуючись у кріслі поруч із полковником Крамером. — Простодушний американець, — кинув він безтурботно. — Додає трохи місцевого колориту.