Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— То он звідки ви прийшли, — сказав Кісточка. — Від Східного сідала. Якщо напружити зір, то звідси видно вершок Сідального шпиля.

Рук кивнув головою. Сонце стало жовтожаре і вже ховалося за потемнілі дерева. Шпиль стирчав, мов вістря голки, і якраз, коли Рук його розглядав, на ньому зблиснуло якесь світло. А Кісточка вже вів рукою далі.

— Ген там — Гоблінівська співдружність, — розповідав він. — А отам, на півдні, — Ливарна галявина. Бачиш, яке темне над тією місциною небо? То брудний дим, його постійно вивергають заводські комини.

Рук догледів удалині важкі чорні, з багряними підпалинами, хмари.

— Жахливе видовище, — зауважив він.

— Послухай моєї ради, друже, — похмуро провадив Кісточка. — Ливарна галявина — не для таких, як ми з тобою. Вона, кажуть, удесятеро гірша за Нижнє місто — скупчення вогняних печей та рабів…

— Рабів? — приголомшено перепитав Рук.

— Ба навіть дечого гіршого, — похмуро закінчив живолуп. — Цілковита протилежність Вільним галявинам! — Тут він усміхнувся. — Повір мені: Вільні галявини — це така краса, очей не відірвеш!

— А де будуть Вільні галявини? — спитався Рук. Кісточка взяв його за плечі й повернув спиною до призахідного сонця.

— Отам-о, — сказав він. — Якраз за отим поясом залізних дерев. Найурочіше місце у всьому Світокраї!

— Так близько? — Рук аж затремтів від хвилювання. Він пильно вдивлявся у темряву, переповнений щастям і смутком воднораз. Така радість: майже добувся до місця свого призначення! Аж забулося на мить, що товариші не з ним…

— Руку! — долинув на крилах вихорового повітряного потоку чийсь до болю знайомий голос — долинув із землі, з того боку вежі. — Руку!

— Маґда? — вигукнув Рук, кинувшись на другий бік, щоб не тільки чути, а й бачити. Уп’явся пальцями в грубу дерев’яну балюстраду і глянув униз. На землі стояв із задертими головами гурт живолупів, що здавалися крихітними, неначе мурахи. Коли вгорі завидніла Рукова голова, вони всі замахали руками, щось показуючи і вигукуючи хором.

— Іди сюди! Злазь на землю! Тут твої друзі… — І юрба виштовхнула наперед трьох.

— Маґда! — закричав на радощах Рук. — Стоб! Гекле!

Крутнувшись на п’ятах, він поліз униз драбинами до переходів і, нарешті, подріботів надолину по рипучих кривулястих східцях.

— Рук! — скрикнула Маґда, коли він зіскочив з останньої сходинки, відтак кинулася до хлопця, міцно обняла його і розридалася. — А ми… ми вже справляли по тобі жалобу, — жебоніла дівчина крізь сльози, — а потім угледіли, як той живолуп шугнув до тебе вниз.

— А мені привиділося, ніби ви, хоробрий пане, припали до літуна і знялися в повітря, — додав Гекле.

— Так воно й було, — підтвердив, сяючи, Рук і обернувся до Кісточки, що слідом за ним і собі збіг додолу. — Ось він, Кісточка! То він урятував мені життя!

— Ви — справжній друг земле- й небознавства, — проголосив, обернувшись до живолупа, Гекле.

Кісточка якось розгублено уклонився. Видно було, що розмовляти з сорокуном для нього в дивовижу.

— Дякую, — промимрив він. — Я просто зробив те, що всякий зробив би на моєму місці.

Маґда облишила Рука і міцно обняла збентеженого живолупа.

— Ти занадто скромний, Кісточко! сказала вона. — Дякую тобі! І ще, і ще раз дякую! — примовляла вона, ущедрюючи рятівника трьома поцілунками в чоло.

Решта живолупів схвально загули. Кісточка зашарівся, від чого його й так червона шкіра побуряковіла.

I тут над отим усім гомоном піднісся голос Гекле.

— Пора нам рушати далі! — оголосив сорокун, перекрикуючи живолупів. Відкидаючи всі протести і чемно відхиляючи всі запросини підкріпитися та переночувати, він підніс руки, закликаючи до тиші.

— Сьогодні… — почав він, і живолупи враз помовкли. — Сьогодні ми будемо підживлятися, обідати і спати на Вільних галявинах!

Залунало: «Слава! Слава!» А, коли Гекле повів геть свій невеличкий загін, живолупи замахали їм руками і закричали на прощання:

— У добрий час! Земля і Небо хай будуть з вами! Не забувайте нас!

— Ні у вік! — гукнув, обернувшись, Рук. — Я ніколи вас не забуду! До побачення, Кісточко! До побачення!

Сонце вже зайшло, і позад них на обрії барви приблякли, швидко злившись у тонесеньку бліду смужку світла. Угорі, над їхніми головами засвічувалися зорі. Коли долали кряж, порослий залізними деревами, почали перегукуватися в пітьмі перші нічні істоти.

— Вільні галявини! — видихнув Рук. — Так близько!

— Уже недалечко, — підтвердив Гекле.

Положистий схил усе п’явся й п’явся вгору, здавалося, не буде йому кінця. Щоразу, як вони досягали того, що здавалося вершиною, схил і далі вів угору. Зійшов місяць, заливши довкілля яскравим сяйвом. Рук витер упріле чоло.

— А це далі, ніж я думав, — зауважив він. — З Кісточчиних слів випливало, ніби…

— Тссс! — Гекле зупинився й схилив голову набік. — Чуєте?

Рук прислухався.

— Ой, ні! — простогнав він, зачувши по праву руку від себе страх знайомий свист, який не лишав місця для сумнівів. — Не може бути!

— Хробаколода! — ахнула Маґда.

— Не інакше, — занепокоєно прошепотів Гекле. — Усі ліси довкола пасовиськ кишать цими тварюками. Тут для них стільки поживи!

— Що ж нам робити, Гекле? — прошепотів Стоб.

Рук завважив, що голос товариша-підмайстра втратив свій звичний зверхній тон.

— Знайти дерево, — прошепотів Гекле, — і якомога швидше й тихіше видряпатися на нього. Гей, ворушіться!

Так вони і вчинили. Швидко і безшелесно вилізли на найближче залізне дерево та й зачаїлися, мов щуроптахи, в його лапатому гіллі, загорнувшись у свої намітки-невидимці з шовковин нічних павуків. Тим часом свист наростав — хробаколода наближалася, здіймаючи в повітря листяні шурі-бурі. Аж ось і її величезна слинява морда виткнулася з-поміж дерев, заблищали в місячному сяйві хижі очі та