Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

Він мерщій пішов до комірчини, а невдовзі виніс звідти зім’ятого циліндра й пару стоптаних шкіряних черевиків.

— Дивись, які ботики! — радісно вигукнув він. — Щоправда, вшиті по-свинському, та все ж кращі за дерев’янки! Бо дерев’янки я просто ненавиджу. Вони підривають наше ремесло й калічать ноги.

Убрання лежало на ньому, як папір, що його зім’ято, а тоді розгладжено. Але обоє вони помічали тільки дірки, і Мальвіна марно шукала голки з ниткою. Дитина в колисці тим часом заворушилася й заплакала, — очевидно, скоро мала надійти мати. Лагідно примовляючи до хлопця, вони посадили його знову на стілець коло вікна, прив’язавши, щоб він не звалився додолу.

— Еге ж, тут він може сидіти й милуватись небом. І взагалі тут йому дуже зручно, — мовив Цар Навуходоносор і обережно погладив дитину по ріденькому чубові.

Однак хлопчик волів спати; важко звісивши голову набік, він знову почав сопти.

Дівчинка в колясці заборсалася. Вона впустила смоч-ка і плакала, видимаючи голого животика. Маленьке її тіло вигиналося дугою.

— Вона голодна, сердешна, — сказав Цар Навуходоносор, безпорадно оглядаючись. — Дивися лишень, як вона видимає живота! Не завадило б його чимось наповнити, га? — Він боязко погладив дитину по напнутому, як барабан, животику, тоді взяв пляшку й подивився на неї до світла. Але в пляшці нічого не лишилося, останні краплі вони вицідили хлопчикові на скоринку.

— Шкода її, — мовила Мальвіна. — Хоч і не моя дитина, а все-таки шкода.

Вона зібрала кілька крихт хліба, розжувала їх добре, тоді виплюнула ту кашу в завісу й спорядила новий смочок, трошки далі від останнього. Дитина замовкла й заходилася смоктати вузлика, не помічаючи, що до важких тороків, які їй доводилося весь час ворушити, додався ще один.

Цар Навуходоносор хвилю дивився, як завзято вона смокче.

— Вчепилася, мов обценьками, — задумливо сказав він. — 3 неї ще виросте добра штучка! Не хотів би я бути тим чоловіком, що стане їй поперек дороги… Та чи не повідрізувати нам висмоктані вузли? Аж шкода дивитися, як дитина мордується з усією цією спорудою.

— Ні, хай будуть, може, сестрі ще знадобиться завіса, — відповіла Мальвіна.

Вони зійшли на вулицю й рушили навмання. Мальвіна взяла свого Носора під руку і ступала, ледь торкаючись ногами землі.

— Ти ж поведеш мене в пристойне місце, а не в якесь кубло, правда? Адже є багато місць, куди ми можемо піти.

Мальвіна говорила так упевнено, що Цар Навуходоносор відчув себе зовсім мізерним.

Зрештою, вона полишила йому вибирати дорогу і тільки зрідка закохано поглядала на нього, а то весь час скромно дивилася вниз. Вона так давно не ходила з чоловіком, що їй здавалося, наче вона йде в такому товаристві вперше. Мальвіна ніяковіла, як дівчина, і це додавало їй принади. Крадькома вона все ж таки зиркала на двері крамниць, де стояли люди й дивилися їм услід. Цареві Навуходоносорові личив циліндр, і Мальвіна знала, що з них гарна пара.

— Я знаю, куди ти мене ведеш, — вдоволено мовила вона, повисаючи на його руці.

Проте вона не знала, і їй було байдуже; вона тільки сказала так, щоб віддати словами свою довіру до нього. Найкраще вона пішла б з ним під руку, заплющивши очі, просто назустріч сонцю і розплющила б їх аж тоді, як вони опинилися б на місці: море світла хлюпнуло б їй межи очі, аж вона скрикнула б… Як би то було чудово!

Однак Цар Навуходоносор вівся якось дивно. Скоро вони опинилися коло мосту, що вів до центру, він раптом повернув назад, а потім рушив ще в інший бік. Звісно, є багато місць, де можна розважитись, на кожній вулиці якийсь заклад вабить тебе повеселитися. Треба тільки вибрати найкращий, щоб потім не жалкувати. Сам він залюбки пішов би поблукати містом, сходив би його вздовж і впоперек, але з дамою прр таке годі було й думати. А тим часом він чекав, що йому сяйне якась щаслива ідея, хитра вигадка, що врятувала б нинішній вечір, як бувало сотні разів досі. Отже, треба було протягти час, і Цар Навуходоносор кружляв, як шкіпер зі своїм судном у морі, дожидаючи, поки прибуде лоцман.

Та Мальвіна вже щось запідозрила й сказала здивовано:

— Мені здається, що ми кружляємо на одному місці.

— Треба найперше подумати про голку й нитку, — сердито буркнув Цар Навуходоносор. — Джентльмен повинен…

Мальвіна пригорнулась йому до руки й довірливо позирнула на нього, вражена його сердитим тоном. І Цареві Навуходоносорові стало соромно, він відчув себе відповідальним за цю істоту, що йшла поруч нього, сподіваючися на веселий _вечір. Вона чудово знала, що в нього нема жадного ере, але просто сліпо вірила в його спритність. І вона не помилилася б за нормальних обставин: Цар Навуходоносор був не така людина, аби не вигадати чогось, коли йшлося про веселу розвагу. Горе тільки, що саме тепер його залишила геніальність, він не помічав ані сліду тієї спритності, що так часто заміняла йому в житті готові гроші.

— Ми могли б піти в «Карафку» й потанцювати, — зніяковіло сказав він. — Тільки туди нам не прошмигнути.

Він гірко відчував, що йому бракує найголовнішого. Місць, де можна розважитись, є скільки завгодно, та що з того, коли йому до них не доступитися! Він ніколи не розумів правдивої ціни грошам, але тепер начебто збагнув: принаймні добре було б їх мати, коли тобі зраджує спритність.

Трохи засмучені, вони пішли на вал і сіли на лавку. Сонце стояло навзаході, день кінчався, дихаючи над містом пурпуровою імлою; вона стелилася попід деревами на валу, мов надмір випарів з теплого, напоєного щастям світу. Неподалік зграйка дітей, узявшись за руки, танцювала й приспівувала, а в кінці вулиці полум’яніла золотом баня Спаської церкви. В таку годину неможливо було сумувати, і поступово вони, розмовляючи про всячину, забули про свої злигодні. Вечір наділив і їм трохи своєї пишноти, вселив у душу злагоду, вони трохи журно дивились на сонце, що байдуже сідало дедалі нижче, — як